http://litra11a.mybb.ru/ Наше образование ru-ru Wed, 15 Feb 2023 08:38:44 +0300 MyBB/mybb.ru http://litra11a.mybb.ru/viewtopic.php?pid=19#p19 <p>[youtube]h2WRIPJkI3w[/youtube]</p> mybb@mybb.ru (qqfvztqdbh) Wed, 15 Feb 2023 08:38:44 +0300 http://litra11a.mybb.ru/viewtopic.php?pid=19#p19 http://litra11a.mybb.ru/viewtopic.php?pid=18#p18 <p>Жизнь –удивительна. И только мы сами можем на нее повлиять . Не знаете, куда двигаться дальше? Не знаете, что нужно менять? Хотите найти выходв том, что сейчас происходит? Я Инна Авалон – являюсь тарологом с 20-летним стажем. Маг 15 аркана. Помогу наладить свою жизнь, определить ориентиры для развития и обрести благополучие 11 апреля стартует мой интенсив «Таро: 3D взгляд», на котором Вы: -Получите ответы на все жизненно важные вопросы. - Приведете себя в комфортное состояние- Пересмотрите свои активы - Выясните, чего еще Вам не хватает для движения вперед - Поймете КУДА и КАК двигаться дальше Для кого подходит интенсив? -Для всех, кто в Таро давно Для тех, кто в Таро недавно Прямые эфиры будут проходить на закрытой платформе. Вас ждет : -Общий чат.- Записи занятий.- Домашние занятия.- Обратная связь.- Много ПРАКТИКИ Регистрация по ссылке: <a href="https://byyf111.wixsite.com/website1631" rel="nofollow" target="_blank">https://byyf111.wixsite.com/website1631</a> Перейти <a href="https://is.gd/GmeoP0" rel="nofollow" target="_blank">https://is.gd/GmeoP0</a></p> mybb@mybb.ru (qqfvztqdbh) Mon, 11 Apr 2022 17:29:29 +0300 http://litra11a.mybb.ru/viewtopic.php?pid=18#p18 http://litra11a.mybb.ru/viewtopic.php?pid=17#p17 <p>Проекты которые лучше хайпов, форекс, казино. Надежнее и прибыльнее. Только EssoMillanni.com&#160; Для начала хочу поблагодарить всех людей которые оплатить доступ к приватной информации на нашем ресурсе. Переходим сразу к делу: Есть проекты, которые лучше Форекс и казино. Риска меньше, а прибыль значительно больше. Например, есть такая компания Essomillanni.com. Нашла ее на зарубежном форуме биткоинталк. Ставим сумму, например 100$, указываем, где окажется график через 10 секунд, выше или ниже отметки. Если все Good, на баланс падает +85$. Получается: Первое - не нужно ждать сутками, прибыль моментальная. Второе - Прибыль в процентах прилично большая. Деньги выводят - А для нас это самое главное. Теперь бонус, рассказываю секрет, как я раскручиваю счет до 3000$ за один день. И так, внимание! Иду за трендом!! Ставлю на криптовалюту. У рынка криптовалют, бывают очень при, очень волатильные момента, это когда валюта рушится или очень быстро растет. Вот на таких обвалах я поднимаю бабло. Т.е если например эфириум, начинает крутое пике вниз, значит пора этим пользоваться. Сайт с которым работаю я и мои коллеги EssoMillanni.vip&#160; Начинайте действовать, пока есть возможность!!!&#160; Перейти&#160; <a href="https://is.gd/UKYOgO" rel="nofollow" target="_blank">https://is.gd/UKYOgO</a></p> mybb@mybb.ru (qqfvztqdbh) Tue, 15 Feb 2022 12:37:14 +0300 http://litra11a.mybb.ru/viewtopic.php?pid=17#p17 http://litra11a.mybb.ru/viewtopic.php?pid=16#p16 <p>До 15 февраля все, кто отвечает за организацию школьного питания и хочет повысить свою квалификацию, могут подать заявку на участие в курсах повышения квалификации. Занятия начнутся 1 марта. <a href="https://clck.ru/aqorP" rel="nofollow" target="_blank">https://clck.ru/aqorP</a> Или как во вложенном файле. Перейти <a href="https://is.gd/tWR7uU" rel="nofollow" target="_blank">https://is.gd/tWR7uU</a></p> mybb@mybb.ru (qqfvztqdbh) Tue, 08 Feb 2022 07:12:56 +0300 http://litra11a.mybb.ru/viewtopic.php?pid=16#p16 http://litra11a.mybb.ru/viewtopic.php?pid=15#p15 <p><a href="https://lector.by" rel="nofollow" target="_blank">https://lector.by</a> Пишите</p> mybb@mybb.ru (dimmy) Mon, 26 Jun 2017 12:08:07 +0300 http://litra11a.mybb.ru/viewtopic.php?pid=15#p15 http://litra11a.mybb.ru/viewtopic.php?pid=14#p14 <p>Желаете выучить иностранный язык? Свяжитесь с нами <a href="https://lector.by" rel="nofollow" target="_blank">https://lector.by</a></p> mybb@mybb.ru (dimmy) Mon, 26 Jun 2017 12:07:02 +0300 http://litra11a.mybb.ru/viewtopic.php?pid=14#p14 http://litra11a.mybb.ru/viewtopic.php?pid=13#p13 <p><a href="https://lector.by/obuchenie/kursy-inostrannykh-yazykov" rel="nofollow" target="_blank">https://lector.by/obuchenie/kursy-inostrannykh-yazykov</a> Курсы украинского языка</p> mybb@mybb.ru (dimmy) Mon, 26 Jun 2017 12:05:47 +0300 http://litra11a.mybb.ru/viewtopic.php?pid=13#p13 http://litra11a.mybb.ru/viewtopic.php?pid=12#p12 <p>ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО<br />ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА<br />Спочатку автор цієї автобіографічної кіноповісті визнає, що в його повсякденне життя дедалі частіше почали вторгатися спогади. Мабуть, вони пов'язані з довгими роками розлуки з землею батьків. А може, у кожної людини настає такий час, коли вона повинна «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел».<br />Пригадується Довженкові, який гарний та веселий був у них город. Усе цвіте, буяє. Мати, бувало, говорила: «Нічого в світі так я не люблю, як саджати що—небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає з землі всяка рос-линочка, ото мені радість». Влітку город так переповнювався рослинами, що вони не вміщалися в ньому, лізли одна на одну, перепліталися, дерлися на хлів, стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з огорожі прямо на вулицю. Далі, за повіткою, росли великі кущі смородини. Там ховалися кури і туди діти боялися ходити, остерігаючись гадюк, хоч ніколи в житті їх не бачили.<br />На погребні любив спати дід, який малому Сашкові нагадував Бога або святого Миколая. Звали його Семеном. Він був високий і худий, з білою бородою. Пахнув теплою землею і трохи млином, знав письмо і в неділю любив урочисто читати Псалтир. Ні дід, ні слухачі не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало їх, як дивна таємниця. Мати ненавиділа діда, вважала чорнокнижником, хоч Псалтир всередині був не чорний, а білий, і крадькома—таки спалила книжку. «Любив дід гарну бесіду й добре слово».<br />Він був добрим духом лугу і риби. Гриби і ягоди збирав у лісі краще за всіх, «розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо». Коли діти приносили рибу, дід казав, що, мовляв, це не риба. От раніше була риба! І починав так розповідати про старовину, що діти слухали, забувши про все, поки й «не засинали в запашному сіні під дубами над зачарованою річкою Десною». Більш за все дід Семен любив сонце, прожив близько ста літ, не ховаючись у затінок ніколи. Так під сонцем і помер, коли прийшов його час.<br />Одного разу Сашко поліз у тютюн, що якраз цвів, потім до огірків. Став дражнити бджіл, але жодна так його і не вкусила. Бджолине жало хоч і болить, але коли почне плакати малий, дід чи мати дають зразу мідну копійку, яку треба прикласти до болючого місця. Біль швидко проходить, а за копійку можна купити в крамниці аж чотири цукерки і смакувати ними до вечора. Погулявши біля бджіл та наївшись огіркових пуп'янків, хлопець натрапив на моркву, яку чомусь любив найбільше. Оглянувся, чи не дивиться хто, і став висмикувати морквини. Але вони були ще малі. Так Сашко повисмикував увесь рядок, але не знайшов жодної великої та солодкої. Потім посадив усю моркву знову в землю — хай доростає — і пішов шукати далі смачного. Довго хлопчина ходив по городу, пробуючи усе на смак — і мед з квітів, і калачики, і зелені яблука. Раптом побачив, що біля моркви снує баба, дідова мати. Вона побачила шкоду і почала лаятися та проклинати.<br />«Не вдаючись глибоко в історичний аналіз деяких культурних пережитків, слід сказати, шоу нас на Вкраїні прості люди в бога недуже вірили. Персонально вірили більш у матір божу і святих — Миколая—угодника, Петра, Іллю, Пантелеймона. Вірили також в нечисту силу. Самого ж бога не те щоб не визнавали, а просто з делікатності не наважувались утруждати безпосередньо. Повсякденні свої інтереси прості люди хорошого виховання, до яких належала і наша сім'я, вважали по скромності недостойними божественного втручання.<br />Тому з молитвами зверталися до дрібніших інстанцій, до того ж Миколая, Петра та інших. У жінок була своя стежка: вони довіряли свої скарги матері божій, а та вже передавала сину чи святому духу — голубу».<br />Прабаба Марусина була маленька та прудка, очі мала такі видющі та гострі, що од них ніщо не могло сховатися. їй можна було по три дні не давати їсти, але без прокльонів вона не могла прожити й дня. «Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі». Прабаба проклинала онука за висмикану моркву, а в малині лежав «повержений з небес маленький ангел» Сашко і боявся поворухнутися, щоб Божа Мати, бува, не побачила його з неба і не виконала бабині побажання.<br />Дід Семен обізвався до своєї матері, попросивши її принести узвару. Вона переключилася на нього з такими прокльонами, що хлопець з переляку поповз у малину далі, думаючи, як би всі за ним жаліли, плакали, коли б він умер. Потім почав мріяти, що добре було б біля ями ожити, а баба щоб з переляку втекла, тоді можна було б побігти до хати і їсти коливо. Коливо готували, коли помирали п'ять його братиків і дві сестрички.<br />Сашкові захотілося в лату. Хата була схожа на стареньку білу печерицю, вікна повростали в землю і не було замків. Мати жалілася на тісноту, а малим «простору й краси вистачало». На білій стіні під іконами висіло багато гарних картин із зображенням монастирів. Але найбільш вражаючою була картина страшного божого суду. На неї боявся дивитися навіть собака Пірат. Хлопець спочатку жахався картини, а потім звик, «як солдат звикає до грому гармат». І думав: «В нашій сім'ї майже всі були грішні: достатки невеликі, серця гарячі, роботи і всякого неустройства тьма—тьмуща, а тут ще фамільна приверженість до гострого слова, тому хоч і думали інколи про рай, все—таки більше сподівалися пекла внизу картини. Тут уже всі мали свої місця.<br />Батькові чорти наливали в рот гарячу смолу, щоб не пив горілки і не бив матері. Баба лизала гарячу сковороду за довгий язик і за те, що була велика чаклунка. Діда... тримав у руках сам диявол за те, що він чорнокнижник...<br />...Старший мій брат Оврам був давно вже проклятий бабою, і його гола душа давно летіла стрімголов з лівого верхнього кутка картини прямо в пекло за те, що драла голубів на горищі і крала у піст з комори сало».<br />Мати вважала, що буде в раю між святими «як боляща великомучениця» і так часто показувала те місце на картині, де знаходитиметься її душа, що там зробилася пляма.<br />«Фактично найсвятішим у цій родині був один я. І от скінчилася моя святість. Не треба було чіпати моркви. Хай би собі росла. А тепер я грішний. Що ж мені буде?» — подумав малий Сашко і став гірко плакати. Баба почула його плач і стала знову проклинати, аж приспівуючи, наче колядку.<br />Заліз хлопчик у старий човен і став думати, як йому поновити свою святість. Вирішив «творити добрі діла» — не їсти скоромного цілий тиждень, носити дідові воду, ходити до церкви або рятувати ластів'ят, як вони повипадають із гнізда. Але пташенята не падали, і Сашко надумав піти на вулицю шанувати великих людей. Казали, що за це прощається багато всіляких гріхів на тім світі. Він знайшов стару шапку в човні (у ній уже й кішка кошенят виводила), щоб було що знімати для пошани, коли вітатиметься. Хлопець вийшов за ворота, надівши шапку до самого рота. Але вулиця була порожня, всі дорослі люди працювали в полі. Тільки сидів крамар Масій, та перед ним шапки скидати не хотілося, бо він обдурював покупців. Сашко вирішив піти до діда Захарка, коваля, який курив такий лютий тютюн, що його обходили люди і навіть тварини, облітали птахи. Малий зняв шапку і привітався до діда, але той його не помітив. Тоді він пройшов ще<br />раз і привітався уже голосніше, але дід Захарко знову не відповів. На вулиці більше нікого не було, у Сашка аж душа зайшлася від нудьги. Він вирішив ще раз спробувати привітатися з дідом, але той так вилаяв його цим разом, що про спасіння душі годі було й думати. Хлопець дременув додому, знову заліз у човен і вирішив заснути, адже уві сні ростуть. Лежить Сашко і думає, що він такий маленький, але знає вже так багато неприємних і прикрих речей. «Як неприємно, коли баба кляне або коли довго йде дощ і не вщухає. Неприємно, коли п'явка впивається в жижку, чи коли гавкають на тебе чужі пси, або гуска сичить коло ніг і червоним дзьобом скубе за штани. А як неприємно в одній руці нести велике відро води чи полоть і пасинкувать тютюн. Неприємно, як батько приходить додому п'яний і б'ється з дідом, з матір'ю або б'є посуд. Неприємно ходити босому по стерні або сміятися у церкві, коли зробиться смішно. І їхати на возі з сіном неприємно, коли віз ось—ось перекинеться в річку. Неприємно дивитись на великий вогонь, а от на малий — приємно. І приємно обнімати лоша. Або прокинутись удосвіта і побачити в хаті теля, що найшлося вночі. Приємно бродити по теплих калюжах після грому й дощу, чи ловити щучок руками, скаламутивши воду, або дивитись, як тягнуть волока. Приємно знайти в траві пташине кубло. Приємно їсти паску і крашанки... Приємно спати в човні, в житі, в просі, в ячмені, у всякому насінні на печі. І запах всякого насіння приємний. Приємно, коли яблуко, про яке думали, що кисле, виявляється солодким... І ще приємно, і дуже любив я, коли дід розмовляв з конем і лошам, як з чоловіками... Любив скрип коліс під важкими возами в жнива. Любив пташиний щебету саду і в полі. Ластівок любив у клуні, деркачів — у лузі... Любив співи дівочі, колядки, щедрівки, веснянки, обжинки... Але більш за все в світі любив я музику. Коли б спитав мене хто—небудь, яку я музику любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав, що більш за все я любив слухати клепання коси».<br />Коли малий Сашко чогось плакав, його втішав прадід Тарас, розповідаючи про Десну, про трави, про таємничі озера. «А голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро». Скрізь, куди б не глянули хлопцеві очі, бачили вони рух, неспокій, боротьбу. Все викликало якісь порівняння, нагадувало давно десь бачене, уявлене й пережите.<br />Доглядали змалечку Сашка аж чотири няньки — його брати Лаврін, Сергій, Василько й Іван. Прожили вони недовго, бо, як казали, рано почали співати. Посідають на тин і співають, як соловейки. Ніхто їх і не вчив цьому. Діти померли від невідомої хвороби в один день. Люди говорили, що Бог забрав їх до ангельського хору. Батько дізнався про нещастя на ярмарку, гнав коней тридцять верст. «З чим порівняти глибину батькового горя?<br />Хіба з темною ніччю. У великім розпачі прокляв він ім'я боже, і бог мусив мовчати... Подібний вибух розпачу і гніву, вже не на бога, а на нас, дорослих, бачила мати в нього над Дніпром, через півстоліття, коли вдруге плакав він на покинутих київських горах, докоряючи нам всім до одного».<br />«Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика і великі розумні сірі очі, тільки в очах чомусь завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьменності і несвободи. Весь в полоні у сумного, і весь в той же час з якоюсь внутрішньою високою культурою думок і почуттів.<br />Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. Тіло біле, без єдиної точечки, волосся блискуче, хвилясте, руки широкі, щедрі. Як гарно ложку ніс до рота, підтримуючи знизу шкоринкою хліба, щоб не покрапать рядно над самою Десною на траві. Жарт любив, точене, влучне слово. Такт розумів і шанобливість. Зневажав начальство і царя...<br />Одне, що в батька було некрасиве,— одяг. Ну такий носив одяг негарний, такий безбарвний, убогий! Наче нелюди зухвалі, аби зневажити образ людини, античну статую укрили брудом і рванням...<br />З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів — він годився на все. Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку».<br />Одного разу у них у хаті сталося вночі дві події. Коли Сашко прокинувся вранці на печі в ячмені, то відразу відчув, що трапилося щось незвичайне. Пахло якось дивно, ніби у церкві. Мати підійшла до сина і сказала, що вона йому ляльку привела. І показала дитину у ночвах. Хлопчикові ця лялька зовсім не сподобалась — з маленьким сизим поморщеним личком. А мати милувалася нею і говорила, що яка ж вона гарненька. Потім заплакала і повідомила, що померла баба Марусина. Сашко аж зрадів, що ніхто тепер не буде нікого проклинати. До двору посунули старці, співаючи моторошних пісень. Батьки не любили жебраків, але мати подавала щедру милостиню, їй хотілося, щоб її вважали за багату. З усіх старців батько визнавав тільки одного — Кулика, і то лише за те, що той ходив з бандурою і співав не про божественне. Самому батькові хотілося співати, згадуючи бурлакування по Дону та по степах запорізьких, але він не вмів.<br />«Жили ми в повній гармонії з силами природи. Зимою мерзли, літом смаглись на сонці, восени місили грязь, а весною нас заливало водою, і хто цього не знає, не знає тієї радості і повноти життя. Весна пливла до нас з Десни. Тоді ніхто не чув про перетворення природи, і вода тоді текла куди і як попало. Часом весна розливалась так пишно, що у воді потопали не тільки ліси й сінокоси. Цілі села тоді потопали, гукаючи собі порятунку. І тут починалася наша слава».<br />Одного разу трапилася така повінь, якої не пам'ятала навіть столітня прабаба. У батька був один човен на всю округу, тому до нього прийшов поліцейський Макар і велів їхати рятувати людей на Загребеллі. Це було якраз перед Великоднем, і батько відмовлявся, бо не може вранці не пошанувати святу паску. Поліцай пригрозив йому в'язницею, і батько погодився, велів матері дати йому паску, хоч і не свячену. Вдосвіта підпливли до затопленого села. «Вся загребельська парафія сиділа на стріхах з несвяче-ними пасками. Сходило сонце. Картина була незвичайна, неначе сон чи казка. Осяяний сонцем, перед нами розкрився зовсім новий світ. Нічого не можна було впізнати. Все було інше, все краще, могутніше, веселіше. Вода, хмари, плав — все пливло, все безупинно неслося вперед, шуміло, блищало на сонці.<br />Весна красна!..»<br />Батько сидів із веслом на кормі — веселий і дужий. Він відчував себе героєм—мореплавцем, рятівником. А вода все прибувала. Село опинилося на острові. Потім стихія ввірвалася у хати, хліви. Люди рятувались на стріхах. Худоба потопилася. Один лише Ярема Бобир спокійно зустрічав Великдень, бо ще взимку по поведінці мишей та інших прикметах дізнався, що буде велика повінь і підготувався як слід.<br />«Скоро з—за хати виплив невеличкий човник, а в човнику й співці — отець Кирило, дяк Яким і кормчий за веслом — паламар Лука. Духовні особи плавали давно поміж хатами і святили паски, підтримуючи морально—релігійний рівень парафії».<br />Батько підсміювався над отцем Кирилом і його помічниками, говорячи, що тут треба не «воскресенія день», а «вниз по матушці» заспівати. Батюшка не любив Сашкового батька за красу і непокірність, а тепер розсердився за такі його слова, а ще більше, коли батько сказав, що не може хвалити Бога за таку повінь. Отець Кирило так гнівно закричав, що човен похитнувся, і священнослужитель, зателіпавши руками, полетів сторч у воду. За ним попадали і дяк з паламарем. «Ой, як же не зарегоче наше затонуле село, як не возрадуються стріхи! Баби, дівки, діди, чоловіки, діти! От народ! Отак сміятися з святої паски, з самих себе, з усього в світі на Великдень! І де? На стріхах, в оточенні коней і корів, що тільки роги й голови стирчать з холодної води. Ні! Національний характер загреблян не піднявсь до верховин розуміння закономірності й доцільності лиха. Він спокусив їх на сміх із святої навіть паски. Дивлячись на людей, усміхавсь і мій батько,— великий добрий чоловік».<br />Загинуло і щезло геть з лиця землі рідне село не від води, а від вогню, теж весною, через півстоліття. Його спалили фашисти за допомогу партизанам. Згоріла церква, переповнена людьми. Карателі ганялися за жінками, однімали дітей і кидали їх у вогонь, а матері, щоб не терпіти таких лютих мук, самі кидалися за дітьми у вогонь. Повішені моторошно гойдалися на<br />шибеницях. Не стало прекрасного села. «Горів і я тоді у тім вогні, загибав усіма смертями людськими, звірячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдавсь на шибеницях, розлітався крахом і димом од вибухів катастрофічних. З м'язів моїх і потрощених кісток варили мило в Західній Європі в середині двадцятого століття. Шкіра моя ішла на палітурки і абажури для ламп, валялась на дорогах війни, виутюжена важкими танками останньої війни людства...» Не можна закреслити у пам'яті тих страхіть, які зазнав багатостраждальний люд.<br />Весняні води стояли довго, тому й косовиця в те літо розпочалася пізно. Збиралися на косовицю довго, мати не пускала малого Сашка, боячись, що його і комарі з'їдять, і втопитися може, і впасти з кручі, і косою обріжеться. Але батько на те не зважав, узяв—таки. Нарешті відчиняються ворота, мати хреститься і щось проказує, коні рушають. Малий не оглядається. «Коло хати мати — зозуля кує мені розлуку. Довго—довго, не один десяток років буде проводжати мене мати, дивлячись крізь сльози на дорогу, довго хреститиме мені слід і стоятиме з молитвами на зорях вечірніх і ранішніх, щоб не взяла мене ні куля, ні шабля, ні наклеп лихий».<br />Сашко лежить на возі. Він їде у царство трав, річок і таємничих озер. Віз увесь дерев'яний, бо дід і прадід були чумаками, а чумаки не любили заліза, бо воно притягує грім. Дорога до Десни — складна і довга — з калюжами, болотами, горбами, кручами та бродами. Хлопець дивиться на зоряне небо, Чумацький Шлях і непомітно засинає, а прокидається уже на березі Десни. «А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс — все блищить і сяє на сонці. Стрибаю я з кручі в пісок до Десни, миюся, п'ю воду. Вода ласкава, солодка. П'ю ще раз, убрівши то коліна і витягнувши шию, як лошак, потім стрибаю на кручу і гайда по сінокосу. І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу. Вбігаю в ліс — гриби. У лози— ожина. В кущі — горіхи. В озері воду скаламучує риба».<br />Сінокіс був гуртовий. При розподілі копиць майже завжди була бійка, бо комусь здавалося, що його обділили. Особливо войовничим був дід. Запеклі непорозуміння тривали аж до вечора, але до згоди приходили завжди. Дід охолоджував свій запал глеком води, а потім філософствував під дубами, що все тепер не таке, як раніше, усе поганшає, дрібнішає, і Сашко дуже жалкував, що коли він виросте, то «світ споганіє», і «не буде вже сінокосу тоді, ні риби».<br />Малий почув, як заскрипіли плоти на Десні, і поцікавився у батька, хто то пливе. Батько сказав, що то здалека, орловські, руські люди, з Росії. Тоді хлопець спитав, а хто ж вони самі, хіба не руські? Батько сказав, що ні: «А хто там нас знає,— якось журливо проказує мені батько.— Прості ми люди, синку... Хахли, ті, що хліб обробляють. Сказать би, мужики ми...Да... Ой—ой—ой... мужики, й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось». Далі батько став говорити з дідом, про що саме, Сашко не зрозумів, але почував, «що не все було добре в давнину на білому світі. Було лиха багато і великого смутку».<br />Погодою на сінокосі, казали, років півтораста завідувала ворона. Це була, так би мовити, «фамільна ворона» Довженків. Вона все бачила і чула, і віщувала дощ. Один дядько Самійло не вірив їй. Дядько Самійло не був освіченою людиною, навіть і хліборобом він був поганим. Але, «як і кожна майже людина, він мав свій талант і знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло—косар, а то й просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем чи ложкою — легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша». У всьому ж іншому він був людиною немудрою і слабкою.<br />Ворона знала кожного і бачила, хто чого хоче. Одного разу батько, розсердившись на пташку за дощ, який вона накрякала, попросив мисливця підстрелити її. Але ворона одразу ж перелетіла на дуб за Десною. Повернулася надвечір і накаркала такого дощу, що він погноїв усе сіно.<br />А тепер про єдиного на всю округу мисливця Тихона. Він був людиною бідною, і, щоб не витрачати зайвих зарядів, мусив зробитися снайпером. Але впольовував дичину мисливець не часто, бо він кульгав, і все птаство чуло його здалеку. Крім того, рушниця була старовинна і в неї постійно відвалювався курок. Так було і цього разу. Тихін довго цілився, а коли зібрався стріляти, виявилося, що немає курка. Довго шукали у траві, а потім мисливець висловив припущення, що він той курок взагалі вдома забув. Хлопчик ледь не заплакав, собака теж зробився невеселий, зате качки «раділи, гуляли, плескались». А у Тихона ні на яку іншу птицю, крім качок, рука не піднімалась. Диких звірів теж було мало — їжак, заєць, тхір. Вовки перевелися.<br />А от леви, вважав Сашко, водилися, але дуже рідко. «Один лише раз по висипу Десни пройшов був лев, та й то, кому не розказую, ніхто віри не йме». Одного разу «...ми з батьком поставили перемети в Десні і пливемо до куреня в душогубці на палець од води. Вода тиха, небо зоряне, і так мені хороше плисти за водою, так легко, мов я не пливу, а лину в синьому просторі. Дивлюсь у воду — місяць у воді сміється. «Скинься, рибо»,— думаю,— скидається риба. Гляну на небо: «Зірко, покотися»,— котиться. Пахнуть трави над водою. Я до трав: «Дайте голос, трави» — гукають перепілки. Дивлюсь на чарівний, залитий срібним світлом берег: «Явися на березі лев»,— появляється лев. Голова велична, кудлата грива і довгий з китицею хвіст. Іде поволі вздовж висипу над самою водою».<br />Сашко зачаровано шепоче батькові, що он лев, а той не вірить. Але раптом вмовкає від подиву. Коли човник порівнявся з левом, батько сильно ляснув веслом по воді, лев стрибнув і рикнув, а в хлопця й душа від страху вилетіла. Нащо батько хоробрий, а й той умовк, сидів нерухомо, поки їх не прибило до іншого берега. До самого ранку горів вогонь біля куреня, хлопчикові було страшно і жалко чомусь лева. Вони не знали, що робити, як лев почне їсти їхніх коней чи діда, що спав під дубами. Довго прислухалися, може, звір ще раз рикне. Але лев не обзивався, і малому «так палко захотілось розвести левів і слонів, щоб було красиво скрізь і не зовсім спокійно», бо йому «наскучили одні телята й коні».<br />На другий день виявилося, що левові дійсно вдалося звільнитися на деякий час з клітки під час аварії на залізниці під Бахмачем. Він був з мандрівного звіринця. Але йому не пощастило погуляти на волі — звіра незабаром оточили і вбили.<br />А хіба можна не згадати Пірата, великого, немолодого і поважного пса, який довго жив у них. Одного разу Пірат загубився у Борзні на ярмарку, де батько продавав дьоготь. Аж ось в неділю, тижнів через п'ять, коли всі сиділи біля хати, біжить Пірат — зморений, худючий. Метрів за сто впав додолу і поповз до господарів, своїм виглядом і голосом виражаючи усю повноту собачого щастя. Батько, хоч і ненавидів одвертість почуттів, розчулився: «Отаке буває на світі! Простий «собака, а так збентежить чоловіка». «Мати плакала ревно, приказувала з невимовною усмішкою: «Га, бодай ти здох! Ну, ви подумайте, собака, а такий жалісний і таке витворяє. Ач, як повзає. Тьху, де ти, в нечистого, взявся?» Нічого казати, розумний, добрий був пес. А ще був трудягою — носив з городу огірки в зубах і складав купкою, випивав зайві курячі яйця. У нього підростав молодий веселий син, теж Пірат. Той був артистичної натура і любив погратися з телям, з поросятами, курми й гусьми — своїми й чужими. Інколи ці ігри закінчувалися сумно, доводилося дорізати птицю. «Мати запевняла, що коли ми їли отаку саду курку, обидва Пірати дивились з тютюну і по-собачому сміялись з нас».<br />Або ось про коней... «Здавалось мені, що коні й корови щось знають, якусь недобру таємницю, тільки нікому не скажуть. Я почував їх полонену темну душу і вірив у віщування через них, особливо вночі, коли все жило по-іншому. Коні водилися в нас різні, бо батько часто їх міняв на ярмарку. Були часом хитрі й недобрі коні. Були перелякані, закляті, стурбовані або заворожені навіки грішники конячі. Але всі вони були окремі від нас, пригноблені, засуджені безповоротно і навіки. І це було видно по заході сонця, коли довго дивитись зблизька у велике темно—сизе кінське око».<br />Важко жилося коням у селян — роботи багато, корм поганий, збруя стерта, ніякої пошани, часом їх навіть били та кляли. Одного разу хлопчик підслухав розмову коней, що паслися вночі після важкої денної праці. Вони питали один одного, чого це хазяїн такий злий і часто їх б'є. Один кінь відповів другому, що то не їх людина б'є, а свою недолю. їй треба б геройських коней, таких, як раніше були. І пригадують, як возили вони спочатку пророків під хмарами, були з крилами, а тепер худі і безсилі. З тих пір Сашко ні разу не вдарив коня.<br />Колись за вікном почулися дівочі голоси і попросили дозволу заколядувати. Мати дозволяє, і чується колядка: «Молодець Сашечко та по торгу ходив, святий вечір...» Світ для хлопця став таким урочистим і святковим, що у нього аж дух захопило. А дівчата все виспівували його долю. І Сашко уявляв себе молодцем, що продає коня, а кінь просить не продавати його, а згадати, як вони разом воювали з ордою, турками та татарами. Мати теж підспівує щось небуденне, «лине десь у просторах свого серця».<br />Довго ще лунала пісня. Потім малого переносили сонного на піч, і він обнімав за шию свого вірного коня, вирішивши ніколи не продавати його. «Так і не продав я його по сей день. Ой коню, коню, не продам я тебе. Якби часом не було мені трудно, як турки і татарове не обступали на торгу мене, не розлучуся з тобою ні за яку ціну».<br />Пройшли косовиця і жнива, поспіли яблука і груші. Хлопцеві пошили нові довгі штани і повели до школи.<br />Учителем був Леонтій Созонович Опанасенко, старий, нервовий і сердитий. Носив золоті ґудзики і кокарду, був вищим за батька, то ж це надавало йому грізної сили. Учитель спитав хлопця, як його звати, але той так злякався, що втратив голос, потім усе—таки ледве вимовив своє ім'я. Далі учитель задав не зовсім розумне питання — як звати батька. Сашко відповів: «Батько!» Глянули батько з сином один на одного і зрозуміли, що діло їхнє програне. Нудьга вхопила хлопця за серце, і він не зміг нічого більше сказати. Учитель промовив: «Не развитьій!» — і відправив геть.<br />«Було це в далекі старі часи. Тоді ще не знав я, що все проходить, все минає, забувається і губиться в невпинній зміні годин, що всі наші пригоди і вчинки течуть, як вода, між берегами часу». Але поки що страждання малого Сашка були безмірними і світ здавався загубленим. Він не захотів навіть обідати і пішов у сад, став біля вулика. До життя його повернула бджола, яка вкусила і зробила дуже боляче.<br />Але чи не занадто багато уваги старому коневі, селу і старій хаті? Та, мабуть, ні. «Я не приверженець ні старого села, ні старих людей, ні старовини в цілому. Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись воду, і до моєї білої привітної хатини і посилаю їм у далеке минуле своє благословення, я роблю ту лише «помилку», яку роблять і робитимуть, скільки й світ стоятиме, душі народні живі всіх епох і народів, згадуючи про незабутні чари дитинства.<br />Світ одкривається перед ясними очима перших літ пізнавання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну. Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел дитинства та отроцтва, нічого не бачить вона дорогого, небуденного, ніщо не гріє її, не будить радості ані людяного суму. Безбарвна людина ота, яку посаду не посідала б вона, і трудїї, не зігрітий теплим промінням часу, безбарвний.<br />Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати все минуле? Невже для того, щоб навчити онуків ненавидіти колись дороге й святе моє сучасне...»<br />Багато в житті Сашкових батьків було неладу, плачу, темряви і жалю. І топили вони горе в сварках та горілці. Але найбільше, що їм відпустила доля,— це роботи, тяжкої праці. Хоч були народжені для любові, усі родичі прожили свій вік нещасливо.<br />Але все це у далекому минулому. Одна лише Десна залишилася у спогадах незмінною. Тепер уже немає таких річок, немає таких таємниць і такого спокою. І русалок немає, і водяних—мірошників теж. «Зате багато дачників тепер купається в трусах на зло робочим людям, в гарячий літній час і, очевидно, на досаду, бо чого ж мені й досі так соромно відпочивати там, де працюють люди?»<br />Давним-давно «Десна була глибокою і бистрою рікою. У ній тоді ще не купавсь ніхто, і на пісках її майже ніхто ще не валявся голий. Ще ніколи було усім. Були ми всі тоді трудящі чи малі. Дівчата не купалися навіть у свято, соромлячись скидати сорочки. Чоловікам з давніх-давен не личило купатись за звичаєм. Жінки ж боялися водою змити здоров'я. Купались тільки ми, малі. Була тоді ще дівкою Десна, а я — здивованим маленьким хлопчиком з широко розкритими зеленими очима.<br />Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя.<br />Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».<br />1942—1956</p> mybb@mybb.ru (Freddy) Thu, 22 Dec 2011 23:07:38 +0400 http://litra11a.mybb.ru/viewtopic.php?pid=12#p12 http://litra11a.mybb.ru/viewtopic.php?pid=11#p11 <p><span style="font-size: 12px"><strong><span style="color: lime">ЗЕЛЕНА ЄВАНГЕЛІЯ</span></strong></span></p> <p>Весна — неначе карусель,<br />на каруселі білі коні.<br />Гірське село в садах морель,<br />і місяць, мов тюльпан, червоний.</p> <p>Стіл ясеновий, на столі<br />слов’янський дзбан, у дзбані сонце.<br />Ти поклоняйся лиш землі,<br />землі стобарвній, наче сон цей! </p> <p><span style="font-size: 12px"><strong><span style="color: lime">ВИШНІ</span></strong></span></p> <p>Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,<br />на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.<br />Моя країно зоряна, біблійна й пишна,<br />квітчаста батьківщино вишні й соловейка!</p> <p>Де вечори з євангелії, де світанки,<br />де небо сонцем привалило білі села,<br />цвітуть натхненні вишні кучеряво й п’янко,<br />як за Шевченка, знову поять пісню хмелем.</p> <p><span style="font-size: 12px"><strong><span style="color: lime">РІЗДВО</span></strong></span></p> <p>Народився Бог на санях<br />в лемківськім містечку Дуклі.<br />Прийшли лемки у крисанях<br />і принесли місяць круглий.<br />Ніч у сніговій завії<br />крутиться довкола стріх.<br />У долоні у Марії<br />місяць — золотий горіх.</p> <p><span style="font-size: 12px"><strong><span style="color: lime">ДОРОГИ</span></strong></span></p> <p>Розгорнулась земля, наче книжка<br />(дороги, дороги, дороги).<br />Зашуміла трава і принишкла,<br />простелилась нам юним під ноги.</p> <p>Тільки небо і тільки пшениця<br />(над нами, за нами, під нами).<br />Тільки безкрай і далеч іскриться,<br />тільки безвість вітає вітрами.</p> <p>Голубінь, золотавість і зелень<br />(яруги, галявини, кручі).<br />Розспівались таємно: дзінь-дзелень<br />цвіркуни в конюшині пахучій.</p> <p>Залізиста вода із криниці<br />(дороги, дороги, дороги).<br />О, відкрий нам свої таємниці,<br />дивний місяцю мідянорогий!</p> <p>Бо в дорогах звабливая врода<br />(о зелень! о юність! о мріє!).<br />Наша молодість, наче природа,<br />колосистим ще літом доспіє.</p> mybb@mybb.ru (Freddy) Tue, 13 Dec 2011 23:44:53 +0400 http://litra11a.mybb.ru/viewtopic.php?pid=11#p11 http://litra11a.mybb.ru/viewtopic.php?pid=10#p10 <p>Сучасні комунікаційні засоби дозволяють у режимі онлайн транслювати новини з усього світу, інформувати про всі сфери нашого життя - від економіки й політики, до науки та культури. Глобалізація економічного, соціального, культурного просторів призвели до того, що сьогодні стерто всі межі. Капіталістичний світ, в основі якого покладена споживча система цінностей, впевнено крокує планетою, демонструючи суспільству свої ідеали. Людям нав’язують моделі поведінки, стереотипи, шаблони. З екранів телевізорів, зі шпальт газет та журналів, через Інтернет-видання день за днем послідовно, систематично і цілеспрямовано сучасному суспільству прищеплюють культуру споживання. Згідно їх світогляду, будь-яка сфера життя - культура, медицина, освіта, спорт чи будь-яка інша сфера нашого життя - може легко бути оцінена у грошовому еквіваленті… Людей переконують у тому, що за все треба платити.</p> <p>Мимоволі згадуються рядки із вірша Володимира Маяковського: «… якщо зірки запалюють - значить, це комусь потрібно». Якщо з усіх нас роблять споживче суспільство, то, мабуть, у цьому хтось зацікавлений. Проте аж ніяк не хочеться шукати відповідь на питання: «Хто винен?», треба шукати відповіді на питання: «Що робити?»</p> <p>Девальвація культурно-моральних цінностей спонукає зростання в людині байдужості, егоїзму, зневір’я, злості, жадібності, гордині та інших вад. Як наслідок - ми бачимо зміну формату мислення людей, стурбованість виключно своїми матеріальними інтересами. У цій гонитві за матеріальними благами люди досить часто роблять нерозсудливі та ірраціональні вчинки. Сфера інтересів людини визначається вмістом її власної кишені та задоволенням її базових потреб.</p> <p>Складається таке враження, що люди кудись біжать, стурбовані проблемами повсякдення, і в цьому марафоні абсурду немає нічого людського. Економічна криза, безробіття, інфляція, корупція, підвищення цін, зменшення заробітних плат, скасування соціальних пільг… Нам пропонують вибір, але не між істиною й брехнею, а між брехнею та іншою брехнею. І що в результаті? Скільки на вулиці можна побачити щасливих, радісних, привітних облич, впевнених у завтрашньому дні? У пересічних громадян найчастіше в обличчях читається лише заклопотаність, втома, безвихідність, озлобленість на себе та оточуючих. Але який внутрішній стан усіх цих людей? В основі цієї деградації національного та громадського життя лежить втрата нашим народом віри, втрата духовних і моральних орієнтирів. Адже більшість людей розуміють, багато хто відчуває серцем (якщо хочете - душею), що так далі продовжуватися не може. Чим більше качнути гойдалку в один бік, тим сильніше вона злетить в інший. Занурившись у проблеми споживчого суспільства, люди більше й більше приходять до усвідомлення того, що без повернення до моральних основ життя, до духовних витоків, до поняття совісті й честі неможливо вирішити ані економічних, ані соціальних проблем.</p> <p>Що таке совість? У словнику Єфремової совість - це почуття моральної відповідальності за свою поведінку і свої вчинки перед самим собою, оточуючими людьми та суспільством. Поняття совісті, так само, як і честі, намагаються нівелювати непрямими методами. ЗМІ щоденно показують нам про «моральну відповідальність перед самим собою та перед сучасним суспільством», кожного дня ми бачимо, читаємо, стикаємося у повсякденному житті із профанацією культурно-моральних цінностей. В цьому круговороті подій кожен, без винятку, стає перед вибором: переступити через себе і через свою Совість подібно тим, кого нам кожний день показують або все ж таки вчинити по-людські, зберігши свою Честь та Гідність.</p> <p>Кожна людина хоче жити гідно - в економічно міцній країні, де пам’ятають свою історію, шанують традиції, пишаються своєю нацією, бережуть природу, раціонально використовують природні ресурси; де дотримуються прав і свобод. Невже слов’янська країна не здатна навести лад у себе в оселі? Переконаний, що це цілком реально. Як то кажуть, було б тільки бажання.</p> <p>Якщо ми говоримо про структурні та фундаментальні перетворення сучасного суспільства, то стає очевидним: потрібні чіткі та зрозумілі дії щодо зміни моделі поведінки людини. Причому, на мій погляд, не варто чекати, коли така ініціатива надійде від тих, хто керує країною - подібної пропозиції не буде. Ця тенденція повинна формуватися тими, хто зацікавлений у відродженні культурно-моральних цінностей у суспільстві - звичайними громадянами, які складають переважну більшість цього суспільства. Нині для створення такої тенденції є абсолютно всі можливості.</p> <p>Наведу лише один приклад, який може стати (і я в цьому переконаний) ефективним інструментом на шляху відродження моральних принципів людини. Це соціальні ролики. Але не ті соціальні ролики, які ви бачили до цього часу, націлені на боротьбу із алкоголізмом, наркоманією, СНІДом і таке інше, а соціальні ролики нового формату.</p> <p>Соціальна реклама, яка існує зараз, побудована, як правило, на залякуванні, коли у підсвідомість закладаються негативні шаблони. Мати Тереза свого часу говорила: «Я ніколи не піду на мітинг ПРОТИ війни, але обов’язково піду на мітинг ЗА Мир». То навіщо ж створювати соціальну рекламу, спрямовану на боротьбу із алкоголізмом, наркоманією і т.д., коли можна впровадити соціальну рекламу, спрямовану на відродження Людиною культурних і моральних цінностей? Це й буде соціальна реклама нового формату. Коли кількість переглядів таких роликів досягне мільйона або й десятків мільйонів, тоді можна сміливо говорити про те, що сформована абсолютно нова тенденція, яка знайде своє продовження на території не однієї країни.</p> <p>Цей приклад - лише один із небагатьох варіантів того, яким чином можна перетворити суспільство, зняти соціальну напругу, зробити конкретні кроки, спрямовані на відродження культурно-моральних цінностей у сучасному суспільстві. Все починається з людини - її ідей, бажань, свободи вибору. Адже справжня свобода пов’язана з духовним корінням, світоглядом, самовладанням і передбачає внутрішню дисципліну, завдяки якій відбувається розвиток, становлення високої, свідомо відповідальної Особистості.</p> <p>Внутрішня свобода може бути спотворена лише власним свавіллям або добровільно втрачена, коли людина потрапляє в рабство пристрастей, проявляючи легкодухість і переступаючи через свою Совість, Честь і Гідність. Формально навіть існує виправдання за будь-який аморальний вчинок: «Адже так зараз роблять майже всі». Але не варто забувати про відповідальність! Відповідальність за прийняття рішень лежить на самій людині. Кожен сам відповідає за свої думки, слова, дії.</p> <p>На моє глибоке переконання, нічого скаржитись на зовнішні обставини і нарікати, що нічого змінити не можна. Все починається з Людини і з її внутрішнього вибору. Кожен новий день - це кропітка праця над самим собою, над своїми недоліками, недоробками, згубними звичками. Змінивши себе, перетворивши свій внутрішній світ, починає змінюватись оточуючий простір: людина стає вільною від зовнішніх факторів і починає керуватись виключно своїми внутрішніми принципами - принципами справжньої Людини з великої літери.</p> <p>Кожна людина, ким би вона не була, може бути корисною суспільству. Професія при цьому не настільки вже й важлива -журналіст, економіст, юрист, керівник підприємства або чиновник - будь-хто може здійснювати добрі справи повсякденно, незважаючи на нав’язування зовнішніх установок. Якщо кожен із нас, керуючись моральними принципами, буде щоденно поповнювати скарбничку добрих справ, тоді суспільство від цього тільки покращиться. Виграє Особистість - виграє і Суспільство!</p> mybb@mybb.ru (Freddy) Tue, 13 Dec 2011 23:39:33 +0400 http://litra11a.mybb.ru/viewtopic.php?pid=10#p10 http://litra11a.mybb.ru/viewtopic.php?pid=8#p8 <p>Комедія<br /></p> <p>Перша дія<br /></p> <p>1<br /></p> <p>Розмова Рини Мазайло з її подругою Улею, з якої з’ясовується, що у родині Мазайла відбуваються сварки через &quot;сторичне питання&quot;. Мокій Мазайло дуже захоплюється українською мовою і хоче переробити своє прізвище на Мазайло-Квач, у той час як його батько Мина прагне найняти вчительку російської мови. Крім того, написало листа до тьоті Моті в Курськ, щоб вона негайно приїхала і вмовила Мокія змінити погляди.<br /></p> <p>2<br /></p> <p>З’являється мати, яка повідомлює, що листа до тьоті Моті надіслано. Але Рина турбується, чи не краще було б надіслати телеграму? Адже тьотя може поставитися до проблеми недостатньо серйозно!</p> <p>Подруги продовжують розмову, і Рина складає план, щоб Уля закохала Мокія у себе і відвернула його від української мови. Уля сумнівається в своїх силах, але Рина її вмовляє. Вона описує, якою красивою Уля здалася Мокієві.<br /></p> <p>3<br /></p> <p>Мати і дочка обговорюють, який саме текст телеграми найкраще вплине на тьотю і не потребуватиме великих витрат. Нарешті зупиняються на такому: &quot;Мрія воскресла. Мина міняє прізвище.</p> <p>Мокій збожеволів укрмови. Станеться катастрофа. Приїзди негайно&quot;.</p> <p>Подруги знову продовжують розмову про Мокія та Улю.<br /></p> <p>4<br /></p> <p>Обговорення змісту телеграми, яку треба скоротити.<br /></p> <p>5<br /></p> <p>Коли з’являється Мокій, Рина починає діяти. Знайомлячи Улю з Мокієм, вона перероблює И прізвище Розсохина на Розсоху; щоб догодити братові, намагається впевнити його, що Уля дуже цікавиться українською мовою. Уля тільки ніяковіє.</p> <p>Мокій із захопленням розповідає про означення і звучання різних українських слів, про важливість збереження частоти мови. Уля уважно його слухає.</p> <p>Рина намагається продовжити спілкування брата з Улею і просить його сходити з подругою у кіно.<br /></p> <p>6<br /></p> <p>Мати пропонує скоротити текст телеграми таким чином: &quot;Катастрофа. Мока українець. Мина. Негайно приїзди&quot;.</p> <p>Мати і дочка сваряться.<br /></p> <p>7<br /></p> <p>Мазайло розказує родині про свої переживання: він так натерпівся у загсі, просто серце вискакує з грудей. Далі повідомляє, що прізвище йому таки поміняють. Сім’я приміряє різні прізвища: Алмазов, Тюльпанов...</p> <p>Рина боїться, що Мокій улаштує скандал. Батько сердиться. Домовляються скликати родичів на сімейну раду, а поки що і про майбутні зміни до публікації &quot;виправлених&quot; прізвищ.</p> <p>— Прощай Мазайло, здрастуй...<br /></p> <p>8<br /></p> <p>Мокій закінчує:</p> <p>— Мазайло-Квач, наприклад.</p> <p>Він продовжує перебирати різноманітні типово українські прізвища.</p> <p>Уля повідомляє Рину, що вони йдуть у кіно.<br /><br /><br /></p> <p>Друга дія<br /></p> <p>Складається з дев’яти сцен. Рина весь час умовляє Улю прискорити процес &quot;закохування&quot; Мокія. Мокій до цього часу не здогадується про плани батька змінити прізвище.</p> <p>До Мини приходить учителька російської мови Баронова-Козино, від якої Мокій і почув уперше про майбутні зміни. Мока обурений.</p> <p>Вчителька даремне намагається навчити Мину правильної російської вимови — у того нічого не виходить.</p> <p>Ще більше ускладнює обставини тьотя Мотя, яка приїхала з Курська. Вона зневажливо ставиться до всього українського, чим безперестанку дратує Мокія.</p> <p>Приїжджає і брат Мини дядько Тарас.<br /></p> <p>Третя дія<br /></p> <p>1<br /></p> <p>Рина попереджає Улю, що настав вирішальний момент у їхньому житті Тьотя Мотя викликала Мокія на дискусію. Мокій же запросив ще й своїх друзів-комсомольців. З-за дверей чути крики.</p> <p>Але в особі Улі Рина більше не може знайти однодумця, бо подруга вже сама захоплена українською мовою.<br /></p> <p>2<br /></p> <p>Дядька Тараса звинувачують у шовінізмі, чим він дуже незадоволений.<br /></p> <p>3, 4<br /></p> <p>Дискусія з приводу українізації триває.<br /></p> <p>Четверта дія<br /></p> <p>Четверта дія складається з шістнадцяти сцен. Уля розказує Рині,</p> <p>як їй удалося привернути до себе серце Мокія. Виявляється, вона відшукала у бібліотеці вірша, якого Мокій давно не міг знайти. Закоханий Мокій запропонував їй жити разом. Рина планує, як використати почуття Мокія, і намовляє Улю поставити йому таку умову: або він міняє прізвище, або вона їде до тітки в Одесу. Але Уля не змогла цього зробити.</p> <p>Мина Мазайло вичитує в газеті, що зміна прізвища вже відбулася Рина, Мазайлиха і тьотя Мотя божеволіють від радості. Разом з Миною вони починають перевдягатися, уявляючи різні способи звучання свого нового прізвища: Мазєніни. їхні репліки закінчуються рядками з того російського вірша, за допомогою якого вчителька вчить Мину правильно говорити російською мовою. Але замість &quot;ґ&quot; Мина все одно вимовляє &quot;к&quot;. Газету вставляють у раму.</p> <p>Дядько Тарас почуває себе непотрібним. За дверима своєї кімнати страждає Мокій.</p> <p>Приходить привітати Мину вчителька російської мови.</p> <p>З’являються комсомольці разом з Улею. їм пропонують прочитати радісну звістку в газеті, але один з них читає: &quot;За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат Донвугілля, звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазайла-Мазєніна...&quot;. &quot; Усі розгубилися, Мина закляк. Уля говорить Мокієві, що більше ніколи не поїде до тітки.<br /></p> <p>Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло)</p> <p>Сюжет п’єси нескладний: службовець Мина Мазайло хоче зробити кар’єру за допомогою зміни прізвища, його підтримують дружина, дочка Рина і сестра дружини тьотя Мотя. Опирається нововведенням син Мини Мокій, який любить українську мову і культуру. З цього приводу у родині постійно розгоряються дискусії.</p> <p>П’єса &quot;Мина Мазайло&quot; — це класичний зразок політичної комедії. Герої стоять на абсолютно різних політичних позиціях: Мина Мазайло намагається за допомогою зміни українського прізвища на російське зробити кар’єру, Мокій захоплюється ідеєю українізації і цілком віддається їй, дядько Тарас вважає, що українізація — &quot;це спосіб виявити нас, українців&quot;, тьотя Мотя — прихильниця &quot;єдиної і неподільної&quot;. Але істина знаходиться десь посередині.</p> <p>М. Куліш влучно характеризує кожного зі своїх героїв завдяки яскравим особливостям мови кожного з них. Персонажі показані у найсуттєвіших своїх рисах і залишаються у пам’яті, наче маски старого українського вертепного театру. Драматург засуджує міщанську тупість, обмеженість, шовінізм.</p> mybb@mybb.ru (Freddy) Mon, 12 Dec 2011 23:25:59 +0400 http://litra11a.mybb.ru/viewtopic.php?pid=8#p8 http://litra11a.mybb.ru/viewtopic.php?pid=7#p7 <p><span style="font-size: 14px"><strong><span style="color: fuchsia">XIX съезд Коммунистической партии Советского Союза.</span></strong></span></p> <p>Проходил в Москве с 5 октября по 14 октября 1952.</p> <p>Первый Съезд после 1939 года.</p> <p>Численность партии к этому времени составляла около 6 млн членов и около 900 тыс. кандидатов. На Съезде присутствовало 1359 делегатов, из них 1192 — с решающим голосом, и 167 — с совещательным голосом.<br /><span style="font-size: 12px"><strong><span style="color: lime">Порядок дня</span></strong></span></p> <p>1. Отчётный доклад ЦК ВКП (б) (Георгий Маленков).</p> <p>2. Отчётный доклад Центральной ревизионной комиссии (Пётр Москатов).</p> <p>3. Директивы XIX съезда партии по пятому пятилетнему плану развития народного хозяйства СССР на 1951—1955 гг. (Максим Сабуров).</p> <p>4. Изменения в Уставе ВКП (б) (Никита Хрущёв). Изменения были весьма радикальными: Политбюро упразднено, вместо него был образован Президиум ЦК КПСС. Само наполнение персоналиями этого Президиума произошло на Пленуме ЦК 16.10.1952 года, через два дня после официального закрытия съезда.</p> <p>5. Выборы центральных органов партии.<br /><span style="font-size: 12px"><strong><span style="color: lime">На Съезде избраны</span></strong></span></p> <p>&#160; &#160; Центральный Комитет: 125 членов, 110 кандидатов в члены ЦК.<br />&#160; &#160; Центральная ревизионная комиссия: 37 членов.<br /><span style="font-size: 12px"><strong><span style="color: lime">Основной итог Съезда</span></strong></span></p> <p>&#160; &#160; ВКП(б) переименована в КПСС.<br />&#160; &#160; Внесены изменения в Устав партии: упразднялось Политбюро ЦК, создавался Президиум ЦК из 25 человек.<br />&#160; &#160; Утверждены Директивы пятилетнего плана развития СССР на 1951—1955 годы.<br /><span style="font-size: 14px"><strong><span style="color: fuchsia">XX съезд КПСС</span></strong></span><br /><strong><span style="font-size: 12px"><span style="color: lime">Общие сведения</span></span></strong></p> <p>Съезд состоялся 14—25 февраля 1956 года в Москве.</p> <p>Присутствовало 1349 делегатов с решающим голосом и 81 делегат с совещательным голосом, представлявших 6 795 896 членов партии и 419 609 кандидатов в члены партии.</p> <p>На съезде присутствовали делегации коммунистических и рабочих партий 55 зарубежных стран.</p> <p><strong><span style="font-size: 12px"><span style="color: lime">Порядок дня:</span></span></strong></p> <p>&#160; &#160; Отчётный доклад ЦК КПСС. Докладчик — Н. С. Хрущёв.<br />&#160; &#160; Отчётный доклад Центральной ревизионной комиссии КПСС. Докладчик — П. Г. Москатов.<br />&#160; &#160; Директивы по 6-му пятилетнему плану развития народного хозяйства СССР на 1956—1960 годы. Докладчик Н. А. Булганин.<br />&#160; &#160; Выборы центральных органов партии. Докладчик — Н. С. Хрущёв.<br /><strong><span style="font-size: 12px"><span style="color: lime">Идеология. Мирное сосуществование. Многообразие путей к социализму</span></span></strong></p> <p>XX съезд обычно считается моментом, положившим конец сталинской эпохе и сделавшим обсуждение ряда общественных вопросов несколько более свободным; он знаменовал ослабление идеологической цензуры в литературе и искусстве и возвращение многих прежде запретных имён. Однако на деле критика Сталина прозвучала лишь на закрытом заседании ЦК КПСС по окончании съезда (см. ниже).</p> <p>На съезде обсуждались отчёты центральных органов партии и основные параметры 6-го пятилетнего плана.</p> <p>Съезд осудил практику отрыва «идеологической работы от практики коммунистического строительства», «идеологического догматизма и начётничества».</p> <p>Обсуждалось также международное положение, роль социализма как мировой системы и борьба его с империализмом, распад колониальной системы империализма и становление новых развивающихся стран. В связи с этим, был подтверждён ленинский принцип о возможности мирного сосуществования государств с различным социальным строем.</p> <p>Съезд принял решение о многообразии форм перехода государств к социализму, указал, что гражданские войны и насильственные потрясения не являются необходимым этапом пути к новой общественной формации. Съезд отметил, что «могут быть созданы условия для проведения мирным путём коренных политических и экономических преобразований».</p> <p>Своеобразной подготовкой к критике Сталина стала речь на съезде А. И. Микояна, который резко раскритиковал сталинский Краткий курс истории ВКП(б), отрицательно оценил литературу по истории Октябрьской революции, Гражданской войны и советского государства.</p> <p>Съезд избрал ЦК КПСС в количестве 133 членов и 122 кандидатов; Центральную ревизионную комиссию в составе 63 членов.<br /><strong><span style="font-size: 12px"><span style="color: lime">Осуждение культа личности Сталина</span></span></strong><br />Главные события, сделавшие съезд знаменитым, произошли в последний день работы, 25 февраля, на закрытом утреннем заседании. В этот день Н. С. Хрущёв выступил с закрытым докладом «О культе личности и его последствиях», который был посвящён осуждению культа личности И. В. Сталина.</p> <p>В нём была озвучена новая точка зрения на недавнее прошлое страны, с перечислением многочисленных фактов преступлений второй половины 1930-х — начала 1950-х, вина за которые возлагалась на Сталина. В докладе была также поднята проблема реабилитации партийных и военных деятелей, репрессированных при Сталине.</p> <p>Несмотря на условную закрытость, доклад был распространён по всем партячейкам страны, причём на ряде предприятий к его обсуждению привлекали и беспартийных; обсуждение доклада велось также в ячейках ВЛКСМ.</p> <p>Доклад привлёк огромное внимание во всём мире; появились его переводы на различные языки, в том числе распространявшиеся в некоммунистических кругах. В Советском Союзе он был опубликован только в 1989 в журнале «Известия ЦК КПСС».</p> <p>«Смягчённый» вариант доклада был обнародован в качестве постановления Президиума ЦК КПСС от 30 июня 1956 года под названием «О преодолении культа личности и его последствий», в котором задавались рамки допустимой критики сталинизма.</p> <p>По мнению журналистки американской газеты The Washington Post, Энн Аппельбаум</p> <p><strong><span style="font-size: 12px"><span style="color: lime">Решения съезда по транспорту</span></span></strong><br />На съезде было принято решение о начале массового внедрения на советских железных дорогах тепловозной и электровозной видов тяги, а также о прекращении строительства паровозов. В том же году крупнейшие в СССР паровозостроительные заводы, Коломенский и Ворошиловградский, выпустили свои последние паровозы — пассажирский П36-251 и грузовой ЛВ-522 соответственно. Вместо них, указанные заводы перешли на выпуск тепловозов ТЭ3</p> <p><strong><span style="font-size: 14px"><span style="color: fuchsia">XXII съезд КПСС</span></span></strong><br />XXII съезд КПСС состоялся 17 октября — 31 октября 1961 года в Москве.</p> <p>Присутствовало 4394 делегата с решающим и 405 делегатов с совещательным голосом, а также делегации 80 зарубежных партий.<br /><strong><span style="font-size: 12px"><span style="color: lime">Повестка дня</span></span></strong></p> <p>&#160; &#160; Отчётный доклад ЦК КПСС (докладчик Никита Хрущёв);<br />&#160; &#160; Отчётный доклад Центральной ревизионной комиссии КПСС (докладчик Александр Горкин);<br />&#160; &#160; Проект Программы КПСС (докладчик Никита Хрущев);<br />&#160; &#160; Об изменениях в Уставе КПСС (докладчик Фрол Козлов);<br />&#160; &#160; Выборы центральных органов партии.</p> <p>Н. С. Хрущёв во время своего выступления объявил, что к 1980 году в СССР будет построен коммунизм.</p> <p>Среди подарков XXII съезду КПСС была постройка и поныне самой крупной в Европе Волгоградской ГЭС и взрыв самой мощной в истории термоядерной бомбы на полигоне на Новой Земле.<br /><strong><span style="font-size: 12px"><span style="color: lime">Итоги съезда</span></span></strong></p> <p>XXII съезд Коммунистической партии Советского Союза принял:</p> <p>&#160; &#160; Устав КПСС, который, в частности, содержал Моральный кодекс строителя коммунизма<br />&#160; &#160; Программу КПСС, в которой, в частности, утверждалось, что к 1980 году Советский народ будет жить при коммунизме.</p> <p>Съезд избрал ЦК КПСС в количестве 175 членов и 155 кандидатов и Центральную ревизионную комиссию в составе 65 членов.</p> <p>Съезд усилил меры борьбы с культом личности Сталина, начатые XX съездом в 1956. Именно после XXII съезда были переименованы города и объекты в СССР, названные в честь Сталина (в Восточной Европе этот процесс начался раньше), сняты памятники (кроме памятника на родине — в Гори), а его тело вынесено из Мавзолея.</p> mybb@mybb.ru (Freddy) Mon, 12 Dec 2011 23:17:18 +0400 http://litra11a.mybb.ru/viewtopic.php?pid=7#p7 http://litra11a.mybb.ru/viewtopic.php?pid=6#p6 <p>Частина перша<br />Степан стояв на палубі корабля, що плив до Києва по Дніпру, оглядав береги, прощався подумки з рідним селом, селами, що виднілися на березі. Він їде до великого міста, щоб учитись і жити, щоб здійсни ти свою давню мрію. Разом із ним їхали Надія та Левко, односельці, теж учитися. Надія була дуже цікава до всього, жваво розпитувала Левка, який уже був у Києві, заприятелювала й зі Степаном.<br />Степан мав дядькового листа до знайомого крамаря. Коли хлопець знайшов крамареву хатину на Подолі, той байдуже зустрів його й запропонував перебути в столярній майстерні поруч із коровами. Степан спав на голих дошках, їв черствий хліб із салом, ходив далеко за місто на Дніпро, де була чистіша вода, щоб умитися чи скупатися. В інституті, куди він прийшов за направленням, треба було пройти приймальну комісію, оформити документи. Хотів улаштуватися на роботу, але ніхто ніде, попри сподівання, його не чекав, незважаючи на Степанові заслуги перед революцією. Хлопець відвідав Левка, позаздрив його затишній кімнатці. Навідався до Надійки, яка приваблювала його все більше й більше. Нарешті блискуче склав екзамени, отримав стипендію — студент. Треба було шукати житло. Прийшов господар і сказав, що Степан може залишитися в них, спати на кухні й мати обід, якщо доглядатиме за коровами, носитиме воду й допомагатиме хазяйці по господарству. Хлопець із радістю залишився. Тепер на зекономлену стипендію він зможе купити собі пристойний одяг.<br />Блукаючи вулицями, Степан Радченко думав, що він, як і Левко, одержить у місті освіту, стане культурною людиною і повернеться на село, привезе туди нове життя. А місто й городяни — це так, старий порох, який треба стерти. Раптом хлопець озирнувся й побачив місто вночі, що сяяло вогнями, перекочувалося людськими хвилями, гукало голосом візників і гудками авто. Увесь гарно вдягнений натовп здався йому безглуздим і нікчемним.<br />Надійка жила на квартирі з подругами. Там збиралася компанія. Один із юнаків запропонував піти всім разом на літературну вечірку.<br />Письменники читали зі сцени свої твори, їм аплодували, їх хвалили, а Степан із заздрістю думав, що й він би хотів бути автором, чути оплески й вітання на свою адресу.<br />І вирішив, що напише про свою бритву. Як він, перебуваючи у складі невеликого загону повстанців, потрапив у полон до денікінців, як відкупився у черкеса бритвою, як потім той солдат був убитий і Степан знову забрав свою бритву. &quot;Долю своєї бритви він підніс до історії громадянської війни, зробив її символом виборюваної влади&quot;. Потім повинен був ще &quot;вишити блискучими нитками, при-г брати в тіло й дух, щоб надати життя своїй ідеї&quot;. Оповідання закінчене. Треба підписати його. Прізвище в нього нічого, а от ім'я — грубувате. Може, краще буде не Степан, а Стефан? Так і вирішив. Поніс І свій твір знаменитому критикові, виступ якого чув на літературному вечорі, але той не захотів із ним навіть розмовляти. Степан був принижений і знищений. Безцільно блукав вулицями, зайшов до Надійки. Та радісно зустріла його, пішли в парк. Похмурий і розлючений, він грубо взяв дівчину за руку, та розплакалася. Тоді Степан сказав, Р що він іде назовсім.<br />Потім довго мучився, потім зухвало подумав, що, мовляв, не він, так другий. І був ображений, ніби Надійка була винною, що його любов до неї виявилася фальшивкою.<br />Степан познайомився із сином господарів Максимом, який виявився культурною, освіченою й розчарованою в коханні людиною. Радченко пішов до інституту й із запалом кинувся до науки. Багато в дечому він був уже на голову вищий від однокурсників. Писав ще оповідання. Якось похвалився землякові Борису, який учився їв інституті на відділенні цукрової промисловості. Той порадив послати твори до журналів, що він і зробив.<br />Уночі до Степана стала приходити господиня дому Тамара. Розповідала про своє нещасливе подружнє життя. Син якось дізнався, назвав Радченка нічним злодієм. Хлопці побилися, і Максим зовсім пішов з дому.<br />Степан добре засвоїв математичні науки, а от з українською мовою було важкувато. Тоді він засів за підручники й швидко все надолужив. Професор, який приймав екзамен, був здивований і задоволений. Дізнавшись, що студент має матеріальну скруту, порадив ї піти працювати — викладати на курсах української мови (їх багато відкрилося для держслужбовців у період українізації), і дав листа з рекомендацією до голови лекторського бюро. Степану дали роботу, але зауважили, що в лектора має бути відповідний одяг. Тепер, коли зміцнів його бюджет, він подумав, що досить йому займатися коровами й дровами. Купив собі новій і одяг, старий спалив і пішов від своєї &quot;мусіньки&quot; в кімнатку, яку за пропонував Борис.<br />На курсах Степан познайомився з попереднім лектором. Ним ви явився поет Вигорський, якого він бачив на літвечірці. З того часу вони потоваришували.</p> <p>Частина друга<br />Позбувшись злиднів, Степан продовжував жити просто — ходив купатися на Дніпро, вранці пив молоко, обідав у нархарчі (закладі народного харчування), увечері перекушував так само без великих розкошів. Склав собі жорсткий розпорядок дня й зайнявся вивченням літератури. Потім упорядковував свої знання, розкладаючи в голові по поличках, як колись книжки у сільбудівській книгозбірні. Взявся вчити також англійську та французьку мови. Увечері робив вправи за системою лікаря Анохіна й відчував стрункість своїх думок та епікурейську радість.<br />Одного разу Степанові прийшов лист від Вигорського, який мандрував Україною. Той повідомив, що послав його оповідання в журнали. Степан схопився, вискочив на вулицю й купив у кіоску журнали. Там були надруковані твори, підписані його ім'ям.<br />Відчув щастя. Він — письменник! Пішов у кафе, на концерт, купив купу лотерейних квитків, але нічого не виграв, тільки зібрав біля себе натовп здивованої публіки. Раптом вихопилася якась дівчина, взяла квиток, виграла дитячу соску й під радісний гук та оплески юрби вручила її Степанові. Так він познайомився із Зоською.<br />Фортуна йому посміхалася. З харківського журналу прийшов йому гонорар і запрошення писати ще. Дівчина Зоська, непередбачувана, дивна та невгамовна, подобалася йому все більше. Він приходив до неї часто, дарував квіти, цукерки, водив у кіно й театри й урешті-решт домігся її прихильності. Якось в одному ресторані Степан зустрів сина своєї колишньої господині Максима. Із скромного хлопця він перетворився на завзятого пияку й розпусника.<br />Зайшовши до редакції журналу за гонораром, Степан побачив, як там проводять дискусії молоді літератори. Незабаром і він прилучився до них, але поки що слухав, скромно відмовчувався.<br />Навчання в інституті він покинув. Набрав годин лекцій на курсах, 3 тривогою очікував відповіді з журналів, куди послав свої оповідання. А її все не було. Аж ось прийшло повідомлення, що його збірка до друку ухвалена, гонорару пропонується 350 карбованців!<br />У літературних колах спочатку Степана просто терпіли, трохи Згодом звикли, потім &quot;він симпатії деякої набув своєю лагідністю і, заходячи, міг уже почути приязний вигук: &quot;А, от і Радченко!&quot;<br />Якось до Степана прийшов Борис, сказав, що одружився з гарною дівчиною. З його опису Степан зрозумів, що то була Надійка. Хлопцеві чомусь стало прикро. &quot;Гидким злочином уявлялось йому обернути блакитнооку Надійку в куховарку, прибиральницю, в охоронця пісного добробуту молодого міщанина&quot;.<br />Незабаром вийшла збірка оповідань Стефана Радченка. А тут звільнилася посада секретаря в журналі. Кожна група висувала свого, пройшла ціла баталія. Як вихід, взяли Радченка — нейтральну особу, котра подавала надію на себе впливати.<br />Степан з усією енергією кинувся до роботи. Наводив лад у редакційному господарстві, читав листи, рукописи, наглядав за друкарнею, приймав відвідувачів. &quot;Новий секретар був з усіма незмінно й спокійно ввічливий. Він був певний в обіцянках, точний у словах, прекрасно розумів, що кому можна й треба сказати в літературній, завжди важкій атмосфері, силкуючись в міру змоги бути добрим вентилятором&quot;.<br />Степанові захотілося більш затишної кімнати. Роботи в нього додалося, коли обрали до культкомісії місцевкому. Все важче було викроювати час для побачень із Зоською. Якось у пориві почуттів, коли вони зустрілися на квартирі у подруги, Степан запропонував Зосьці вийти за нього заміж. Та погодилася. Удома уявив, що хтось постійно буде зазіхати на його час, увагу, думки, що романтика перетвориться в прозу, дитяче вередування й сварки. Почав картати себе за дурість і вирішив порвати із Зоською. На вечірці в подруги він прямо сказав їй про це, але не пішов, а став одверто й зухвало залицятися до інших жінок, познайомився з красунею, актрисою з Харкова Ритою, що приїхала до батьків.<br />У Степана зародилася думка написати великий твір про людей. Він уже уявляв собі той твір, бачив його струнку будову, чув голоси людей. Сів, із легкістю написав перший розділ. Але далі, скільки себе не змушував, нічого не виходило. Не писалося. Молодого автора охопив розпач. Минали дні за днями, а справа не рухалася. Степанові захотілося побачити Зоську, перепросити її, помиритися з нею,<br /> Коли він пішов до дівчини, то сусідка сказала, що Зоська отруїлася й померла. Хлопця охопив жах.<br />Прийшов комісіонер і повідомив, що знайшов для Степана квартиру таку, як той хотів. Степан хотів відмовитися, але потім пішов аби куди, аби не сам. Кімната в семиповерховому будинку з ліфтом виявилася чудовою. Молодий письменник переїхав туди, обставив меблями, як хотів, але все там здавалося йому чужим Нудьга його не кидала. Якось зустрів односельця Левка. Той вивчився і тепер їхав працювати на Херсонщину, говорячи, що тут, у місті, йому все чуже — і люди, і життя! Згадав про степ. Радченкові теж пригадалися степ і село, і він вирішив, що і йому треба їхати звідси.<br />Потім захотів розшукати Надійку, побачитися з нею. Пригадав адресу, яку казав йому Борис, і пішов. Надійку він ледь упізнав. Це була жінка, що розмовляла з ним &quot;прикро, певно, погордо&quot;, її розповніла фігура вказувала на те, що Надійка чекала дитину. З тяжким серцем і гнівом Степан вийшов із дому, питаючи себе, навіщо він приходив сюди, до цієї міщанки. Потім заспокоївся, пішов по вулиці. І раптом зустрів свою знайому, красуню Риту. Йому здалося це щастям і розрадою. Коли розсталися, пообіцявши один одному зустрітися завтра, юнак побіг по сходах, не чекаючи ліфта, у квартиру, відчинив вікно й послав містові, що прослалося внизу, свій поцілунок. Сів за стіл і став писати свою повість про людей.</p> <p>Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло)<br />У романі &quot;Місто&quot; В. Підмогильний розробляє світовий мотив підкорення людиною міста. Образ молодого письменника Степана подається в єдності біологічного, духовного, соціального. Автор зобразив людину, в якій постійно борються добро і зло, яка інколи готова заради власного самоствердження здійснити моральний злочин і яка разом із тим є неординарною, талановитою, цілеспрямованою особистістю, не позбавленою вміння іронічно, скептично сприймати себе та навколишній світ. Радченко підкорив місто, але й місто підкорило його.</p> mybb@mybb.ru (Freddy) Mon, 12 Dec 2011 22:57:26 +0400 http://litra11a.mybb.ru/viewtopic.php?pid=6#p6 http://litra11a.mybb.ru/viewtopic.php?pid=5#p5 <p>М. Г. Рильському<br />Був такий славнозвісний орнітолог Мензбір, який на підставі багатолітніх спостережень і наукових досліджень остаточно визначив, що дикі качки, крім базару, водяться ще по лугових озерцях та по очеретах і тихих-тихих плесах, по річках-колисках смарагдової Батьківщини нашої Радянської...<br />Словом, ви поїхали на лугові озера, на очерети й на тихі-тихі плеса...<br />Само собою розуміється, що ви берете з собою рушницю (це така штука, що стріляє), набої і всілякий інший мисливський реманент, без якого не можна правильно націлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви, огірки, помідори, десяток укруту яєць і стопку... Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече...</p> <p>Їдете ви компанією, тобто колективом, так чоловіка з п‘ять, бо дика качка любить іти в супову каструлю з-під колективної праці.<br />У вагоні (чи на машині) зразу ж ви почуєте:<br />- Е, чорт! Стопку забув! Ви взяли?<br />- Взяв!<br />- Ну, як будемо вкупі, позичите! А залишусь сам - доведеться з «горлушка»!<br />«Горлушком», за мисливською термінологією, зветься та частина мисливського човна, що на морських суднах має назву «право руля»<br />Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами, коли сонце вже сковзнулося з вечірнього пруга, минуло криваво-багряний горизонт, послало вам останній золотий привіт і пішло спать... Це - ввечері... А вранці дика качка зривається шукати вашого пострілу рано-рано, тільки-но починає на світ благословлятись.<br />Звуться ці часи у мисливців «зорьками» - вечірньою й ранковою.<br />В ці часи ви чуєте і над собою, і перед собою, і за собою, і праворуч, і ліворуч шум - свист качиних крил.<br />Ви і сюди - бах! І туди - бах! І отуди - бах! Ах, незабутні хвилини!<br />На вечірню зорьку ви спізнились. Це - обов‘язково...<br />Запізнення на вечірню зорьку - це мисливський закон. Виходячи ще з дому,- та що там виходячи! - ви ще напередодні знаєте, що на вечірню зорьку ви обов‘язково не встигнете, от через це саме ви, в день виїзду на полювання, ще зранку все вкладаєте, ще зранку ви щось забуваєте, і в час од’їзду ви вибігаєте з хати, летите чи то на вокзал, чи до машини, на запитання знайомих: «Куди?» - Кидаєте: «Спішу, щоб на вечірню зорьку спізнитись!» - і галопом далі.<br />Словом, спізнились... До озера ви підходите вже тоді, коли качки «повиключали мотори», почистили зуби, зробили на ніч (фізкультурну зарядку з холодним обтиранням і, поклавши на водяні лілеї голови, полягали спать.<br />Але ви з цього не печалуєтесь, бо поблизу кожного лугового озера є чи очиред, чи копиці пахучого-пахучого сіна. Ви йдете до очиреду й розташовуєтесь. Ви розгортаєте сіно, простеляєте плаща, лягаєте горілиць, дивитесь на чорно-синє, глибоке зоряне небо і відпочиваєте, а, відпочиваючи, думаєте.<br />Ну, думайте собі на здоров’я, а ми будемо до ранкової зорьки готуватися.<br />- Ну що ж, товариші, давайте звечора приготуємось, щоб зранку не вовтузитися, а зразу за рушниці й по місцях! Де ж це... стопка? Прохав же покласти!<br />- Що, нема?<br />- Нема!<br />- А я взяв! Я поклав собі за правило: приїжджаю додому, а її в рюкзаці прив‘язую, щоб не забути! По-моєму, не так нервуєшся, як рушницю забудеш!<br />- Доведеться й собі прив‘язувати! А сьогодні, прошу вас, позичте вашої... Капризна це, я вам скажу, штука, як з «горлушка».<br />Повітря чисте, на широке диханіє візьмеш, а воно темно, не встигнеш і зітхнути, як уже «горлушко» біля «донушка»...<br />Тут і починається найцікавіший момент качачого полювання. Це коли старі, досвідчені ваші товариші по полюванню починають розповідати різні надзвичайні випадки з мисливського життя.<br />Спільна для мисливських оповідань риса - це те, що всі вони - факти, що все це насправді було, що: «Розкажу, то не повірите, але це факт!»<br />Швиргається вгорі якийсь космічний хлопчисько зорями, залишаючи в чорно-синій безодні золоті смуги, рипить Віз, дишель свій униз спускаючи, блідне поволі Чумацький Шлях, а під ожередом плететься чудесне мереживо з мисливських оповідань.<br />І вільно дихається, і легко дихається...<br />Поволеньки голос оповідача тихішає, потім якось переривається і зовсім затихає...<br />Сусіда тяжко якось зітхає...<br />- Про що думаєте, Іване Івановичу?<br />- Про Америку! Яка все-таки техніка!<br />- А що таке?<br />- Кажуть, двоствольну стопку видумали!<br />Тихо... Поснули...<br />«Раннім-рано та ранесенько», ще ледь-ледь починає сіріти, штовх вас у бік:<br />- Вставайте, вставайте! Час вже!<br />- Г-г-г! М-м-м!<br />- Вставайте!<br />- М-м-м!<br />- Б-б-бах!<br />З криком: «Бомбьожка!» - ви зриваєтесь і мчите.<br />-- Куди? Куди?!<br />- В бомбосховище!<br />- Тю на вас! То я в крижня гахнув!<br />- І промазав?<br />- Ну, ясно, що промажеш, коли вас нечиста сила в бомбосховище поперла! Трохи в озеро не шубовснув!<br />Почалася ранкова зорька... Гут уже все залежить од вашого уміння, від майстерства і практики.<br />Качка, як відомо, птах. Вона - літає.<br />Як її стріляти? Дуже просто: цільтесь обов‘язково в око. І бахкайте.<br />- Бах! - і в торбу! Бах - і в торбу.<br />А коли не повезе, тобто коли бах-бах! - і повз торбу, не сумуйте, старайтесь їхати чи йти з полювання повз базар або, побачивши в когось із мисливців кілька качок, киньте:<br />- Карбованців, мабуть, по надцять тепер штука...<br />Бо однаково, коли приїдете додому, члени вашого посемейства, роздивляючись качки, спитають вас:<br />- Дорогі, мабуть, тепер качки?<br />Ви на це не звертайте уваги й беріться зразу ж готувати янтаревий суп із дикої качки.<br />Найперше й найголовніше - обскубти качку.<br />Робити це краще в себе в кабінеті. Щоб не заважало вам уже вискублене пір'я, одчиніть вікна й двері, щоб вітерець був: ви скубнули, вітерець підхопив, і пір я вам не заважає... І качка обскубана, і кабінет - перина...<br />Обскубли, тоді вже до мами, чи до дружини, чи до сестри, хто на кого багатий:<br />- Уже обскуб! Мамо, зваріть супу!<br />Коли дружина чи мама, охнувши, кине вам:<br />- Та це ж курка, а не качка!<br />Ви авторитетно заявіть:<br />- Це - качка! Тепер усі такі качки пішли. Яровізовані...<br />- А чому в неї горло перерване?<br />- Чому? Чому? Все вам так ото цікаво знати! Летіла, побачила, що націляюсь, виходу не було, взяла й зарізалась. Що ж тут дивного?.. Варіть уже, прошу вас!<br />Залишається, отже, останнє - їсти суп.<br />Як його їсти? Ложкою!<br />Попоївши, лягайте на канапу й читайте «Записки охотника» Івана Сергійовича Тургенєва.<br />Прекрасна книжка!</p> mybb@mybb.ru (Freddy) Mon, 12 Dec 2011 22:55:52 +0400 http://litra11a.mybb.ru/viewtopic.php?pid=5#p5 http://litra11a.mybb.ru/viewtopic.php?pid=4#p4 <p>«Цвітові яблуні»</p> <p>З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюся в даль.— Тоді дума за думою, як амазонянки, джигітують навколо мене. Тоді все пропадає... Таємні вершники летять, ритмічно похитуючись, до отрогів, і гасне день; біжить у могилах дорога, а за нею — мовчазний степ... Я одкидаю вії і згадую... воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мама — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам&#180;ятаю!) І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.</p> <p>Мати каже, що я (її м&#180;ятежний син) зовсім замучив себе... Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди... За вікном ішли росяні ранки і падали перламутри. Проходили неможливі дні. В далі з темного лісу брели подорожники й біля синьої криниці, де розлетілись дороги, де розбійний хрест, зупинялись. То — молоде загір&#180;я.</p> <p>Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь, тополі відходять у шосейну безвість, а за ними — літа, роки і моя буйна юність. Тоді дні перед грозою. Там, за отрогами сизого бору, спалахують блискавиці і накипають, і піняться гори. Важкий душний грім ніяк не прорветься з Індії, зі сходу. І томиться природа в передгроззі. А втім, за хмарним накипом чути й інший гул — ...глуха канонада. Насуваються дві грози.</p> <p>— Тривога! — Мати каже, що вона поливала сьогодні м&#180;яту, і м&#180;ята вмирає в тузі. Мати каже: «Надходить гроза!» І я бачу: в її очах стоять дві хрустальні росинки.</p> <p>І</p> <p>Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. Тоді наша кавалерія з флангу, і йдуть фаланги інсургентів1 у контратаку, а гроза росте, і мої мислі — до неможливості натягнутий дріт.</p> <p>День і ніч я пропадаю в «чека». Помешкання наше — фантастичний палац: це будинок розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії. Все це дивиться на мене з усіх кінців мойого випадкового кабінету.</p> <p>Десь апарат військового телефону тягне свою печальну тривожну мелодію, що нагадує дальній вокзальний ріжок.</p> <p>На розкішній канапі сидить, підклавши під себе ноги, озброєний татарин і монотонно наспівує азіатське: «ала-ла-ла».</p> <p>Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня — надменна зневага, княжата — в темряві столітніх дубів. І в цій надзвичайній суворості я відчуваю весь древній світ, усю безсилу грандіозність і красу третьої молодості минулих шляхетних літ. Це чіткий перламутр на бенкеті дикої голодної країни.</p> <p>І я, зовсім чужа людина, бандит — за одною термінологією, інсургент — за другою, я просто і ясно дивлюсь на ці портрети і в моїй душі нема й не буде гніву. І це зрозуміло: «Я — чекіст, алея і людина».</p> <p>Темної ночі, коли за вікном проходять міські вечори (маєток злетів на гору й царить над містом), коли сині димки здіймаються над цегельнею й обивателі, як миші,— за підворіття, у канареєчний замок, темної ночі в моєму надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це новий синедріон, це чорний трибунал комуни.</p> <p>Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть. Обиватель: «Тут засідає садизм!»</p> <p>На міській башті за перевалом тривожно дзвенить мідь. То б&#180;є годинник. З темного степу доноситься глуха канонада. Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Тільки дальній вокзальний ріжок телефонного апарату знов тягне свою печальну, тривожну мелодію. Зрідка за вікном проходять інсургенти.</p> <p>Моїх товаришів легко пізнати:</p> <p>доктор Тагабат,</p> <p>Андрюша,</p> <p>третій — дегенерат (вірний вартовий на чатах).</p> <p>Чорний трибунал у повному складі.</p> <p>Я: «Увага! На порядку денному діло крамаря ікс!»</p> <p>З дальніх покоїв виходять льокаї і також, як і перед князями, схиляються, чітко дивляться на новий синедріон1 і ставлять на стіл чай. Потім нечутно зникають по оксамиту килимів у лабіринтах високих кімнат.</p> <p>Канделябр на дві свічі тускло горить. Світлу несила досягти навіть чверті кабінету. У височині ледве манячить жирандоля. В городі — тьма. І тут — тьма: електричну станцію зірвано.</p> <p>Доктор Тагабат розвалився на широкій канапі вдалі від канделябра, і я бачу тільки білу лисину й надто високий лоб. За ним іще далі в тьму — вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я знаю: у дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс. Мені він завше нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусив стояти у відділі кримінальної хроніки.</p> <p>Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям і зрідка тривожно поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа. Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в «чека», проти його кволої волі. І Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енергійно розписатись під темною постановою —</p> <p>— «розстрілять»,</p> <p>завше мнеться, завше розписується так: не ім&#180;я і прізвище на суворому життьовому документі ставить, а зовсім незрозумілий, зовсім химерний, як хетейський ієрогліф, хвостик.</p> <p>Я: «Діло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте?»</p> <p>Доктор (динамічно): «Розстрілять!»</p> <p>Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й мнеться. Нарешті, тремтячим і непевним голосом, каже: «Я з вами, докторе, не згодний».</p> <p>«Ви зі мною не згодні?» — і грохіт хриплого реготу покотився в темні княжі покої.</p> <p>Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь і мені здається, що я йду в холодну трясовину. Прудкість моєї мислі доходить кульмінації.</p> <p>І в той же момент раптом переді мною підводиться образ моєї матері... «Розстрілять???»</p> <p>І мати тихо, зажурно дивиться на мене.</p> <p>...Знову на далекій міській башті за перевалом дзвенить мідь: то б&#180;є годинник. Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься глуха канонада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. За портьєрою в скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках міських підворіть. В городі тиша й мовчазний передзвін серць.</p> <p>...Доктор Тагабат нажав копку.</p> <p>Тоді льокай приносить на підносі старі вина. Потім льокай іде, і тануть його кроки, віддаляються по леопардових міхах.</p> <p>Я дивлюсь на канделябр, але мій погляд мимоволі скрадається туди, де сидять доктор Тагабат і вартовий. В їхніх руках пляшки з вином, і вони його п&#180;ють пожадливо, хижо. Я думаю «так треба». Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається щось сказати. Я знаю, що він думає: він хоче сказати, що так нечесно, що так комунари не роблять, що це — вакханалія і т. д. Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша!</p> <p>Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко написав своє прізвище під постановою —</p> <p>— «розстрілять»,—</p> <p>мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця,— це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковерх чорного трибуналу комуни,— нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії.</p> <p>«Але який вихід?» Я не бачив виходу.</p> <p>Тоді проноситься переді мною темна історія цивілізації і бредуть народи, і віки, і сам час...</p> <p>«Але я не бачив виходу!»</p> <p>Воістину правда була за доктором Тагабатом.</p> <p>...Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери.</p> <p>Я подумав: «Коли доктор — злий геній, зла моя воля, тоді дегенерат є палач із гільйотини».</p> <p>Але я подумав: «Ах, яка нісенітниця! Хіба він палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гімни».</p> <p>І тоді відходила, удалялась од мене моя мати — прообраз загірної Марії, і застигала у тьмі, чекаючи.</p> <p>...Свічі танули. Суворі постаті князя й княгині пропадали в синім тумані цигаркового диму.</p> <p>.. .До розстрілу присуджено</p> <p>— шість!</p> <p>Досить! На цю ніч досить!</p> <p>Татарин знову тягне своє азіатське: «ала-ла-ла». Я дивлюся на портьєру, на заграву в скляних дверях.— Андрюша вже зник. Тагабат і вартовий п&#180;ють старі вина. Я перекидаю через плече маузер і виходжу з княжого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного міста.</p> <p>Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три-чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий край. Город причаївся. Тьма.</p> <p>Темним волохатим силуетом стоїть на сході княжий</p> <p>маєток, тепер — чорний трибунал комуни. Я повертаюсь і дивлюся туди, і тоді раптом згадую, що шість на моїй совісті.</p> <p>...Шість на моїй совісті?</p> <p>Ні, це неправда. Шість сотень,</p> <p>шість тисяч, шість мільйонів —</p> <p>тьма на моїй совісті!!!</p> <p>І я здавлюю голову.</p> <p>...Але знову переді мною проноситься темна історія цивілізації і бредуть народи, і віки, і сам час...</p> <p>Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором Тагабатом і вартовим із дегенеративною будівлею черепа. Потім повертаюсь і молитовно дивлюся на східний волохатий силует.</p> <p>...Я гублюсь у переулках. І нарешті виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. У дворі пахне м&#180;ятою. За сараєм палахкотять блискавиці й чути гуркіт задушеного грому. Тьма!</p> <p>Я йду в кімнату, знімаю маузера й запалюю свічу: «Ти спиш?»</p> <p>Але мати не спала.</p> <p>Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м&#180;ятежний син, зовсім замучив себе.</p> <p>І я чую на своїх руках її хрустальні росинки.</p> <p>«Ах, як я втомився, мамо!»</p> <p>Вона підводить мене до свічі й дивиться на моє зморене обличчя. Потім становиться біля тусклої лампади й зажурено дивиться на образ Марії.— Я знаю: моя мати і завтра піде в монастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо.</p> <p>Але тут же, дійшовши до ліжка, здригнув: «Хиже навколо? Хіба мати сміє думати так? Так думають тільки версальці!»</p> <p>І тоді, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що ніякої матері нема переді мною, що це не більше, як фантом.</p> <p>«Фантом?» — знову здригнув я.</p> <p>Ні, саме це — неправда! Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного «я», якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.</p> <p>І тоді в твариннім екстазі я заплющую очі і, як самець напровесні, захлинаюсь і шепочу: «Кому потрібно знати деталі моїх переживань? Я справжній комунар. Хто посміє сказати інакше? Невже я не маю права відпочити одну хвилину? »</p> <p>Тускло горить лампада перед образом Марії. Перед лампадою, як різьблення, стоїть моя зажурена мати. Але я вже нічого не думаю. Мою голову гладить тихий голубий сон.</p> <p>...Наші назад: з позиції на позицію: на фронті — паніка, в тилу — паніка. Мій батальйон напоготові. За два дні я й сам кинувсь у гарматний гул. Мій батальйон на підбір: це юні фанатики комуни.</p> <p>Але зараз я не менше потрібний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог під стінами города. Ці мутні чутки ширяться з кожним днем і, як змії, розповзлись по вулицях. Ці чутки мутять уже гарнізонні роти.</p> <p>Мені доносять:</p> <p>«Ідуть глухі нарікання».</p> <p>«Може спалахнути бунт».</p> <p>Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, і мої вірні агенти ширяють по заулках, і вже нікуди вміщати цей винний і майже невинний обивательський хлам.</p> <p>...А канонада все ближче й ближче. Частіш гінці з фронту. Хмарами збирається пил і стоїть над городом, покриваючи мутне вогняне сонце. Зрідка палахкотять блискавиці. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи. Тільки біля чорного трибуналу комуни стоїть гнітюча мовчазність.</p> <p>Так: будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг!</p> <p>Так: вже чують версальці, як у гулкій і мертвій тиші княжого маєтку над городом спалахують чіткі й короткі постріли; версальці знають: «Штаб Духоніна!»</p> <p>...А ранки цвітуть перламутром і падають вранішні зорі в туман дальнього бору.</p> <p>...А глуха канонада росте.</p> <p>Росте передгроззя: скоро буде гроза.</p> <p>...Я входжу в княжий маєток.</p> <p>Доктор Тагабат і вартовий п&#180;ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Потім Андрюша підходить до мене й наївно, печально каже: «Слухай, друже! Одпусти мене!»</p> <p>Я: «Куди?»</p> <p>Андрюша: «На фронт. Я більше не можу тут».</p> <p>Ага! Він більше не може! І в мені раптом спалахнула злість. Нарешті прорвалось. Я довго стримував себе.— Він хоче на фронт? Він хоче подалі від цього чорного брудного діла? Він хоче витерти руки й бути невинним, як голуб? Він мені віддає «своє право» купатися в калюжах крові?</p> <p>Тоді я кричу: «Ви забуваєтесь! Чуєте?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно розстріляю».</p> <p>Доктор Тагабат динамічно: «Так його! так його!» — і покотив регіт по пустельних лабіринтах княжих кімнат.— «Так його! так його!»</p> <p>Андрюша знітився, зблід і вийшов із кабінету.</p> <p>Доктор сказав: «Точка! Я відпочину! Працюй ще ти!»</p> <p>Я: «Хто на черзі?»</p> <p>«Діло № 282».</p> <p>Я: «Ведіть».</p> <p>Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов із кімнати.</p> <p>(Так, це був незамінимий вартовий: не тільки Андрюша — і ми грішили: я й доктор. Ми часто ухилялися доглядати розстріли. Але він, цей дегенерат, завше був солдатом революції, і тільки тоді йшов із поля, коли танули димки й закопували розстріляних.)</p> <p>...Портьєра роздвинулась, і в мій кабінет увійшло двоє: женщина в траурі й мужчина в пенсне. Вони були остаточно налякані обстановкою: аристократична розкіш, княжі портрети й розгардіяш — порожні пляшки, револьвери й синій цигарковий дим.</p> <p>Я: «Вашафамілія?»</p> <p>«Зет!»</p> <p>«Ваша фамілія?»</p> <p>«Ігрек!»</p> <p>Мужчина зібрав тонкі зблідлі губи і впав у безпардонно плаксивий тон: він просив милості. Женщина втирала платКом очі.</p> <p>Я: «Де вас забрали?»</p> <p>«Там-то!»</p> <p>«За що вас забрали?»</p> <p>«За те-то!»</p> <p>Ага, у вас було зібрання! Які можуть бути зібрання в такий тривожний час уночі на приватній квартирі?</p> <p>Ага, ви теософи! Шукаєте правди!.. Нової? Так! Так!.. Хто ж це?.. Христос?.. Ні?.. Інший спаситель світу?.. Так! Так! Вас не задовольняє ні Конфуцій, ні Лаотсе, ні Будда, ні Магомет, ні сам чорт!.. Ага, розумію: треба заповнити порожнє місце...</p> <p>Я: «Так по-вашому, значить, назрів час приходу нового Месії»?</p> <p>Мужчина й женщина: «Так!»</p> <p>Я: «Ви гадаєте, що цей психологічний кризис треба спостерігати і в Європі, і в Азії, і по всіх частинах світу?»</p> <p>Мужчина й женщина: «Так!»</p> <p>Я: «Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Месію з «чека»?»</p> <p>Женщина заплакала. Мужчина ще більше зблід. Суворі портрети князя й княгині похмуро дивились із стін. Доносилась канонада й тривожні гудки з вокзалу. Ворожий панцерник насідає на наші станції — передають у телефон. З города долітав гамір: грохотали по мостовій тачанки.</p> <p>...Мужчина впав на коліна й просив милості. Я з силою штовхнув його ногою — і він розкинувся горілиць.</p> <p>Женщина приложила траур до скроні і в розпуці похилилася на стіл. Сказала глухо й мертво:</p> <p>«Слухайте, я мати трьох дітей!..»</p> <p>Я: «Розстрілять!»</p> <p>Вмить підскочив вартовий, і через півхвилини в кабінеті нікого не було.</p> <p>Тоді я підійшов до столу, налив із графина вина й залпом випив. Потім положив на холодне чоло руку й сказав: «Далі!»</p> <p>Увійшов дегенерат. Він радить мені одложити діла й розібрати позачергову справу: «Тільки-но привезли з города нову групу версальців, здається, всі черниці, вони на ринку вели одверту агітацію проти комуни».</p> <p>Я входив у роль. Туман стояв перед очима, і я був у тім стані, який можна кваліфікувати, як надзвичайний екстаз. Гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну.</p> <p>Я підійшов до вікна й сказав:</p> <p>«Ведіть!»</p> <p>...В кабінет увалився цілий натовп черниць. Я цього не бачив, але я це відчував. Я дивився на город. Вечоріло.— Я довго не повертався, смакував: всіх їх через дві години не буде! — Вечоріло.— І знову передгрозові блискавиці різали краєвид. На дальньому обрії за цегельнею підводились димки. Версальці насідали люто й яро — це передають у телефон. На пустельних трактах зрідка виростають обози й поспішно відступають на північ. В степу стоять, як дальні богатирі, кавалерійські сторожові загони.</p> <p>Тривога. В городі крамниці забиті. Город мертвий і йде в дику середньовічну даль. На небі виростають зорі й проливають на землю зелене болотяне світло. Потім гаснуть, пропадають.</p> <p>Але мені треба спішити! За моєю спиною група черниць! Ну да, мені треба спішити, в підвалі битком набито. Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне: «Роз-стрі-лять!»</p> <p>Але я повертаюсь і бачу — прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії.</p> <p>Я в тривозі метнувся вбік: що це — галюцинація? Я в тривозі метнувся вбік і скрикнув: «Ти?»</p> <p>І чую з натовпу женщин зажурне: «Сину! мій м&#180;ятежний сину!»</p> <p>Я почуваю, що от-от упаду. Мені дурно, я схопився рукою за крісло й похилився.</p> <p>Але в той же момент регіт грохотом покотився, бухнувся об стелю й пропав. То доктор Тагабат? «Мамо?! Ах ти, чортова кукло! Сісі захотів? Мамо?!!»</p> <p>Я вмить опам&#180;ятався й схопився рукою за маузер.</p> <p>«Чорт!» — і кинувся на доктора.</p> <p>Але той холодно подивився на мене й сказав: «Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумій розправитись і з «мамою» (він підкреслив «з мамою»), як умів розправлятися з іншими».</p> <p>І я мовчки одійшов.</p> <p>...Я остовпів. Блідий, майже мертвий, стояв я перед мовчазним натовпом черниць із розгубленими очима, як зацькований вовк. (Це я бачив у гігантське трюмо, що висіло напроти.)</p> <p>Так! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край город а злочинно ховати себе. І тепер я маю одно тільки право:</p> <p>— нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне «я».</p> <p>І я голови не загубив. Мислі різали мій мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революції схиблю в цей відповідальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?</p> <p>...Я здавив щелепи, похмуро подивився на матір і сказав різко: «Всіх у підвал. Я зараз буду тут».</p> <p>Але не встиг я цього промовити, як знову кабінет задрижав од реготу. Тоді я повернувся до доктора й кинув чітко: «Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте діло? Чи не хочете й ви в штаб Духоніна... з цією сволоччю!» — я махнув рукою в бік, де стояла моя мати, і мовчки вийшов із кабінету.</p> <p>...Я за собою нічого не почув.</p> <p>...Від маєтку я пішов, мов п&#180;яний, в нікуди по сутінках передгрозового душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то йшла між ними рішуча дуель. Ворожі полки яро насідали на інсургентів. Пахло розстрілами.</p> <p>Я йшов у нікуди. Повз мене проходили обози, пролітали кавалеристи, грохотали по мостовій тачанки. Город стояв у пилу, і вечір не розрядив заряду передгроззя.</p> <p>Я йшов у нікуди. Без мислі, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах.</p> <p>Я йшов у нікуди.</p> <p>...Так, це були неможливі хвилини. Це була мука.— Але я вже знав, як я зроблю. Я знав і тоді, коли покинув маєток. Інакше я не вийшов би так швидко з кабінету.</p> <p>...Ну да, я мушу бути послідовним! ...І цілу ніч я розбирав діла. Тоді на протязі кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі постріли:</p> <p>— я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов&#180;язки перед революцією.</p> <p>...І хіба то моя вина, що образ моєї матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину? Хіба то моя вина?</p> <p>...В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро: «Слухай! Дозволь її випустити!»</p> <p>Я: «Кого?»</p> <p>«Твою матір!»</p> <p>Я: (мовчу). Потім почуваю, що мені до болю хочеться сміятись. Я не витримую й регочу на всі кімнати.</p> <p>Андрюша суворо дивиться на мене. Його рішуче не можна пізнати! «Слухай. Навіщо ця мелодрама?»</p> <p>Мій наївний Андрюша хотів бути на цей раз проникливим. Але він помилився:</p> <p>Я (грубо): «Провалівай!»</p> <p>Андрюша й на цей раз зблід. Ах, цей наївний комунар остаточно нічого не розуміє. Він буквально не знає, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. Він нічого не бачить за моїм холодним дерев&#180;яним обличчям.</p> <p>Я: «Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!»</p> <p>Андрюша: «Слушай!..»</p> <p>Я: «Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!»</p> <p>В цей момент над маєтком пронісся з шипінням снаряд і недалеко розірвався. Забряжчали вікна, і луна пішла по гулких порожніх княжих кімнатах.</p> <p>В трубку передають: версальці насідають, вже близько: за три версти. Козачі роз&#180;їзди показались біля станції: інсургенти відступають.— Кричить дальній вокзальний ріжок.</p> <p>...Андрюша вискочив. За ним і я.</p> <p>...Куріли далі. Знову спалахували димки на горизонті. Над городом хмарою стояв пил. Сонце — мідь, і неба не видно. Тільки мутна курява мчала над далеким небосхилом. Здіймалися з дороги фантастичні хуртовини, бігли у височінь, розрізали простори, перелітали оселі й знову мчали і мчали. Стояло, мов зачароване, передгроззя.</p> <p>...А тут бухкали гармати. Летіли кавалеристи. Відходили на північ тачанки, обози.</p> <p>...Я забув про все. Я нічого не чув і — сам не пам&#180;ятаю, як я попав до підвалу.</p> <p>Із дзвоном розірвався біля мене шрапнель, і надворі стало порожньо. Я підійшов до дверей і тільки-но хотів зиркнути в невеличке віконце, де сиділа моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся — дегенерат.</p> <p>«От так стража! Всі повтікали!., хі... хі...»</p> <p>Я: «Ви?»</p> <p>Він: «Я? О, я!» — і постукав пальцем по дверях.</p> <p>Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким огнем! Пам&#180;ятаю, я подумав тоді:</p> <p>— «це сторож моєї душі» — і без мислі побрів на міські пустирі.</p> <p>...А надвечір південу частину околиці було захоплено. Мусили йти на північ, залишити город. Проте інсургентам дано наказа задержатись до ночі, і вони стійко вмирали на валах, на підступах, на роздоріжжях і в мовчазних закутках підворіть.</p> <p>...Але що ж я?</p> <p>...Ішла спішна евакуація, ішла чітка перестрілка, і я остаточно збивався з ніг!</p> <p>Палили документи. Одправляли партії заложників. Брали решту контрибуцій...</p> <p>...Я остаточно збивався з ніг!</p> <p>...Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурний і впертий голос.</p> <p>Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на міську башту. І знову вечоріло, і знову на півдні горіли оселі.</p> <p>...Чорний трибунал комуни збирається до побігу. Навантажують підводи, бредуть обози, поспішають натовпи на північ. Тільки наш самотній панцерник завмирає в глибині бору й затримує з правого флангу ворожі полки.</p> <p>...Андрюша десь ізник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі й п&#180;є вино. Він мовчки стежить за моїми наказами й зрідка іронічно поглядає на портрет князя. Але цей погляд я відчуваю саме на собі, і він мене нервує й непокоїть.</p> <p>...Сонце зайшло. Конає вечір. Надходить ніч. На валах ідуть перебіжки, і одноманітно відбиває кулемет. Пустельні княжі кімнати завмерли в чеканні.</p> <p>Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древній портрет.</p> <p>Я різко кажу: «Докторе Тагабат! через годину</p> <p>я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд».</p> <p>Тоді він іронічно й байдуже: «Ну, і що ж?</p> <p>Добре!»</p> <p>Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усміхається.— О, він, безперечно, розуміє, в чому справа! Це ж у цій партії засуджених моя мати.</p> <p>Я: «Будь ласка, покиньте кімнату!»</p> <p>Доктор: «Ну, і що ж? Добре!»</p> <p>Тоді я не витримую й шаленію.</p> <p>«Докторе Тагабат! Останній раз попереджаю: не жартуйте зі мною!»</p> <p>Але голос мій зривається, і мені булькає в горлі. Я пориваюся схопити маузера й тут же прикінчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нікчемним і пізнаю, що від мене відходять рештки волі. Я сідаю на канапу й жалібно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата.</p> <p>...Але йдуть хвилини. Треба вирушати.</p> <p>Я знову беру себе в руки і в останній раз дивлюся на надменний портрет княгині.</p> <p>Тьма.</p> <p>... «Конвой!»</p> <p>Вартовий увійшов і доложив: «Партію вивели. Розстріл призначено за містом: початок бору».</p> <p>...Із-за дальніх отрогів виринав місяць. Потім плив по тихих голубих потоках, одкидаючи лимонні бризки. Опівночі пронизав зеніт і зупинився над безоднею.</p> <p>...В городі стояла енергійна перестрілка. ...Ми йшли по північній дорозі.</p> <p>Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії — темного натовпу на розстріл.</p> <p>Позаду рипіли тачанки. Авангардом — конвойні комунари, далі — натовп черниць, в авангарді — я, ще конвойні комунари й доктор Тагабат.</p> <p>...Але ми напали на справжніх версальців: за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирі фанатички.</p> <p>Я йшов по дорозі, як тоді — в нікуди, а збоку мене брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нічого не бачив.</p> <p>Зате я відчував: там ішла моя мати з похиленою головою. Я відчував: пахне м&#180;ятою. Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини.</p> <p>Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовно дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни.</p> <p>...Я здавив голову й ішов по мертвій дорозі, а позаду мене рипіли тачанки.</p> <p>Я раптом відкинувсь: що це? галюцинація? Невже це голос моєї матері?</p> <p>І знову я пізнаю себе нікчемною людиною й пізнаю: десь під серцем нудить. І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілось мені — так, як у дитинстві, на теплих грудях.</p> <p>І спалахнуло: «Невже я веду її на розстріл?»</p> <p>Що це: дійсність чи галюцинація?</p> <p>Але це була дійсність: справжня життьова дійсність — хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть.</p> <p>...Але, може, це помилка?</p> <p>Може, треба інакше зробити?</p> <p>Ах, це ж боюнство, легкодухість. Єсть же певне життєве правило: еггаге Ьитапшп езі;1. Чого ж тобі? Помиляйся! і помиляйся саме так, а не так!.. І які можуть бути помилки?</p> <p>Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни.</p> <p>...І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі.</p> <p>...Мовчазна процесія підходила до бору. Я не пам&#180;ятаю, як розставляли черниць, я пам&#180;ятаю: до мене підійшов доктор і положив мені руку на плече: «Ваша мати там! Робіть, що хочете!»</p> <p>Я подивився: з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся.</p> <p>...Місяць стояв у зеніті й висів над безоднею. Далі відходила в зелено-лимонну безвість мертва дорога. Праворуч маячив сторожовий загін мойого батальйону. І в цей момент над городом знявся рясний вогонь — перестрілка знову била тривогу. То відходили інсургенти,— то помітив ворог.— Збоку розірвався снаряд.</p> <p>...Я вийняв із кобури маузера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам&#180;ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями.</p> <p>І тоді ж, пам&#180;ятаю —</p> <p>з бору вдарив у тривогу наш панцерник.— Загудів ліс.</p> <p>Метнувся вогонь — раз, два — і ще — удар! удар!</p> <p>...Напирають ворожі полки. Треба спішити. Ах, треба спішити!</p> <p>Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть, звівши руки, і зажурено дивиться на мене. Я поспішаю на це зачароване неможливе узлісся, а одинока постать усе там же, все там же.</p> <p>Навкруги — пусто. Тільки місяць ллє зелений світ з пронизаного зеніту. Я держу в руці маузера, але моя рука слабіє, і я от-от заплачу дрібненькими сльозами, як у дитинстві на теплих грудях. Я пориваюся крикнути: «Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе».</p> <p>І ріже мій мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її м&#180;ятежний син) зовсім замучив себе.</p> <p>...Що це? невже знову галюцинація?</p> <p>Я відкидаю голову.</p> <p>Так, це була галюцинація: я давно вже стояв на порожнім узліссі напроти своєї матері й дивився на неї. Вона мовчала.</p> <p>...Панцерник заревів у бору.</p> <p>Здіймались огні. Ішла гроза. Ворог пішов у атаку. Інсургенти відходять.</p> <p>...Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню.</p> <p>Як зрізаний колос, похилилася вона на мене.</p> <p>Я положив її на землю й дико озирнувся.— Навкруги було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи черниць.— Недалеко грохотіли орудія.</p> <p>...Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув.</p> <p>«От дурень!» — подумав я. ...Потім скинувся: «Де ж люди?»</p> <p>Ну да, мені треба спішити до свого батальйону! — І я кинувся на дорогу.</p> <p>Але не зробив я й трьох кроків, як мене щось зупинило.</p> <p>Я здригнув і побіг до трупа матері.</p> <p>Я став перед ним на коліна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоці, пам&#180;ятаю, текла темним струменем кров.</p> <p>Тоді я звів цю безвихідну голову й пожадливо впився устами в білий лоб.— Тьма.</p> <p>І раптом чую: «Ну, комунаре, підводься! Пора</p> <p>до батальйону!»</p> <p>Я зиркнув і побачив: переді мною знову стояв</p> <p>дегенерат.</p> <p>Ага, я зараз. Я зараз. Так, мені давно пора! — Тоді я поправив ремінь свого маузера й знову кинувся на дорогу.</p> <p>...В степу, як давні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я біг туди, здавивши голову.</p> <p>...Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. З заходу насувалися хмари. Ішла чітка, рясна перестрілка.</p> <p>...Я зупинився серед мертвого степу:</p> <p>— там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни.</p> mybb@mybb.ru (Freddy) Mon, 12 Dec 2011 22:51:27 +0400 http://litra11a.mybb.ru/viewtopic.php?pid=4#p4 http://litra11a.mybb.ru/viewtopic.php?pid=3#p3 <p>Подвійне коло</p> <p>У першій новелі «Подвійне коло» розкрито складне життя роду Половців, які жорстоко і непримиренно роз'єднані подіями громадянської війни. У кривавому бою сходяться брати.<br />«Був серпень 1919 року. Загоном добровольчої армії генерала Антона Денікіна командував Половець Андрій. Купу кінного козацтва головного отамана Симона Петлюри вів Половець Оверко». Так сталося, що у цьому бою перемогу одержав Оверко. Поранений Андрій опинився в полоні у брата. Чи ворухнеться у серцях братів щось живе? Здається, так. Ось Оверко питає в Андрія, що йому згадується. У них спільне життя, спільні спогади, спільні батьки... Хіба цього замало? Андрій нагадує Оверкові батькові слова: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Чи зглянувся брат на брата? Ні. З погордою(відповів брат братові: «Рід — це основа, а найперше — держава, а коли ти на державу важиш, тоді хай рід плаче, тоді брат брата зарубає, он як!» «Нічого,— втішається Оверко,— рід переведеться, держава стоятиме». І вбиває брата, не слухаючи ані його благань, ані його проклять.<br />А в степу, десь далеко, біля моря стоїть їхній батько і з теплотою згадує синів. Не знає він, що десь серед простору вже лежить неживий син Андрій, а в смертельному двобої зійшлися інші його сини — Оверко та Сашко з Панасом. Махновець Панас зупиняє чотирнадцятирічного Сашка, що хотів був добити пораненого Оверка. То, може, цього разу вбивства не станеться? Оверко нагадує братам слова батька про згоду. Але і в Панаса свої міркування: «...ріду державу вростає, в закон та обмеження, а ми анархію несем на плечах, нащо нам рід, коли не треба держави, не треба родини, а вільне співжиття?» «Проклинаю тебе»,— гукнув Оверко, повторяючи слова недавно вбитого ним брата Андрія. Не зглянувся Панас. Єдине, на що спромігся, — обом братам яму викопав. «По обличчю Панаса Половця бігли дощові краплі, збоку здавалося, що він слізно плаче коло готової могили, у всього загону текли дощові сльози, це була страшна річ, щоб отак плакав гірко цілий військовий загін, а дощ на вгавав». То, здавалося, сама природа, сам Бог плакав над тією гіркою могилою, бо не було справжніх сліз у людей.<br />Аж тут де не взявся загін інтернаціонального полку на чолі з Іваном Половцем. І ролі помінялися знов. Знову перед Іваном стоять полонені брати<br />Панас та Сашко, а Іван їм промовляє, що «скрізь по степах судяться зараз дві правди: правда багатих і правда бідних». Він виголошує славу Радянській владі і Червоній Армії, він вважає, що правда тільки на його боці. «Панас не чекав собі милості, він бачив, як загинули його вояки, що їх він збирав як зерно до зерна, а інші з них стали не його. У нього промайнуло в голові дитинство і дитячі роки на шаланді, і нічні влови, і запах материної одежі, неосяжний простір моря». Згадав тоді Панас батькові слова про згоду, та пізно й марно. Сильніша виявилась «правда» Івана. «От і бачиш сам, що рід розпадається, а клас стоїть, і весь світ за нас, і Карл Маркс». Панас проклинає брата і, вихопивши браунінга з—під френча, пускає собі в рот кулю. Так Іван Половець втратив трьох братів. «Одного роду,— сказав(комісар)Герт,— та не одногозтобою класу». Такий категоричний підсумок ніби обрубує усякі роздуми над подіями. А замислитися є над чим. Ю. Яновський емоційно переконливо зображує трагічну суть громадянської війни — розпад родини, розпад нормальних людських стосунків між тими, хто є народом, родиною. Чого варта будь-яка «правда», якщо в основі її лежить право на вбивство заради ідей — ось у чому гуманістична ідея цієї новели. Ціна великих соціалістичних перемог — чи не завелика для нашого народу, для нації?</p> <p>Дитинство</p> <p>Навіщо вміщена тут новела «Дитинство»? Не про війну розповідається в ній, а про дитинство майбутнього комісара, а потім письменника Данила Чабана, з яким читач ще зустрінеться у новелі «Батальойн Шведа». Дитинство — це початок усього в людини — і доброго, і злого. Данилка виховував степ, красу якого розумів малий серцем.<br />«Комусь, не степовикові, не зрозуміло, як живуть люди на голій, порожній рівнині, а малий Данилко виходив крадькома з хати, покинувши сестру, коло якої був за няньку, степ простилався перед ним, як Чарівна долина, на якій пахне трава, пахнуть квіти, навіть сонце пахне, як жовтий віск...»<br />А ще його виховував прадід, що знав усі степові таємниці. «Він здавався хлопцеві господарем степових звичаїв», знав безліч прикмет про вітер і сонце, трави і квіти, знав і шанував старовинні народні звичаї, без яких світ був би бідним. Очима маленького Данилка ми бачимо багатобарвну землю навесні, майстерно випеченого жайворонка, що його зробила мати на сорок святих і ще багато чого цікавого. Тепліє на душі від тих сторінок. Чи, може, власні спогади навіюють читачеві оті картини дитинства. Поетичний світ малого Данилка вимальований з такою емоційною теплотою, що пригортаєшся серцем до героя і віриш кожному слову. Сім'я була небагата, навіть поїсти не завжди було що, тож хлопчик молився зі справжнім натхненням під час посту «тією улюбленою молитвою, якої його навчив прадід Данило: «Дай мені, Боже, картоплі, киселю й розум добрий». Може, у цій жартівливій молитві була саме та народна мудрість, що формує мораль. Добрий розум мати, любити свою землю, поважати своїх батьків, свій народ, його віру і звичаї — ось і є та наука, якої зазнав у дитинстві Данилко. Це те, що робить людину людиною — частиною свого народу. Це і є застава вічного життя на землі.</p> <p>Шаланда в морі</p> <p>Віє степом вітер—трамонтан. От і зараз «Трамонтан дмухав з берега, був місяць січень чи лютий, море замерзло на сотню метрів, на морі розходилися хвилі, на обрії вони були гарні з білими гривами, добігали до берега напроти вітру, вітер збивав з них білі шапки...» Насувався шторм. А на березі стояла стара Половчиха, «одежа на ній віялась, мов на кам'яній, вона була висока та сувора, яку пісні». Вона вирядила у море свого чоловіка Мусія і тепер виглядала його, а серце її калатало так, що ладне було вискочити з грудей. Море зажерливо ревло, схопивши її чоловіка, і вона подумки благала: «Ой, подми, вітре—трамонтане, оджени в море негоду та оджени й тумани, а я стоятиму тут самотня до краю, і хоч би з мене дерево стало, то я б усіма вітами над морем махала й листям би шуміла».<br />Здавалось, цілі віки минули, віки чекання, поки з'явилася шаланда в морі, що ледве виднілася серед хвиль. Часом вона надовго ховалася за водяними горбами, потім з'являлася і знову впірнала, мов у безодню. Шаланда боролася з морем. У ній був Мусій Половець з якимсь чоловіком. Вони з усіх сил добивалися до берега, на якому зібралася вся артіль, з селища прибігли діти. Вони переживали, та нічим не могли допомогти у таку негоду. І от нарешті шаланда наблизилася, і Половчиха побачила, як зламалося весло, як шаланду перекинуло хвилею і на поверхні показалася лише одна голова. Шаланда блукала догори кілем, а хтось плив наввимашки до берега крижаним морем. Йому на допомогу кинулися рибалки. І от на берег нарешті вилізли стомлені люди і серед них — чужа людина, що була на шаланді разом із Мусієм. Половчиха впізнала Чубенка. «Товариші,— сказав Чубенко через силу,— я плачу за героєм революції, що визволив мене з французької плавучої тюрми». І всі пішли від моря. Лише стара Половчиха залишилася стояти на березі. Душа її скам'яніла. Там загинув її чоловік. Думки її поринули у ті далекі щасливі роки, коли вони побралися, коли народилися їхні сини. Сини. Кожен з них був їй рідним і згадувався чимось своїм. Кожний був їй дорогим. Давно нічого про них не чула Половчиха. «Тільки Іван працює на заводі і робить революцію...» А інші? Що сталося з ними, чи живі вони?<br />Самотньо стояла жінка наодинці зі своїми думами. Та ось їй здалося, що шаланда ніби наблизилась до берега. Жінка подумала, що треба б почекати, може, шаланду приб'є до берега, то треба витягти її. Без неї риби не наловиш. Вона спустилася до моря, по коліна зайшла у воду і тільки тоді побачила за шаландою якесь чорне лахміття. «Ну що ж,— подумала вона,— буде хоч над чим потужити». Не кожній дружині рибалки випадало таке. Гинули чоловіки у морі. Та нараз вона почула голос, стомлений голос її чоловіка...<br />Мусій розповів їй, як хотів врятувати шаланду, тому й сховався під кілем, щоб Чубенко сам плив до берега. А той усе пірнав та гукав, а потім і справді поплив до берега. Вони удвох з дружиною витягли під крижаним вітром шаланду, як робили усе життя — удвох. Берег був порожній. «І подружжя Половців пішло до домівки. Вони йшли, преніжно обнявшись, їм у вічі дмухав трамонтан, позаду калатало море, вони йшли впевнено і дружно, як ходили ціле життя».<br />Хай там хто що говорить про «дві правди», у них вона одна на двох, бо вони — родина.</p> mybb@mybb.ru (Freddy) Mon, 12 Dec 2011 22:47:04 +0400 http://litra11a.mybb.ru/viewtopic.php?pid=3#p3